Переглянув Маніфест сталого миру
«Світ після нашої перемоги» – результат кількамісячної роботи 24 українських інтелектуалів, оприлюднений у рамках Мюнхенської безпекової конференції.
Чимало слушних міркувань: злочинці мають бути покарані... всі матеріальні збитки необхідно належно оцінити та відшкодувати... РФ повинна понести статусні втрати... агресор не може бути членом Ради Безпеки ООН... вихід РФ з війни має враховувати пріоритет інтересів українського суспільства та повагу до суверенітету та територіальної цілісності України...
А ще базовими принципами сталого миру, на думку авторів, є набуття Україною членства в ЄС і НАТО... Західні суспільства мають позбутися століттями плеканих Росією стереотипів про російську велич... Росія повинна привести свій конституційний лад, суспільний устрій та політику до сучасних норм...
Обмежуся цими положеннями. Але всі вони та й решта відповідають на сакраментальне питання російської літератури, що робити? І не дають відповіді, як.
Як, приміром, західні суспільства мають позбутися стереотипів, а Росія привести свою політику до сучасних норм?
Будапештський меморандум, як ми пам'ятаємо, теж містив гарні положення, теж передбачав повагу до суверенітету. І сотні інших підписаних Росією міжнародних документів також.
Та головна вада Маніфесту в тому, що його автори бачать Росію стороною переговорів. А це, по суті, не відрізняється від наративів Навального, Каспарова, Яшина і всіх інших «хороших» росіян, які будь-що прагнуть зберегти Росію в її нинішньому форматі. І суперечить позиції тих поневолених народів Росії, які хочуть – і мають право – побудувати на руїнах імперії нові незалежні держави. Невже воююча з імперією Україна відмовить їм у цьому праві?
То що – миримося і знову будемо грати в одній пісочниці, якщо Росія пообіцяє більше не битися? Обіцянка – цяцянка... як там далі?
Ознайомився з посланням Путіна і ще раз переконався: Росія повинна бути об'єктом, а не суб'єктом переговорів, їхнім предметом, а не стороною.
