Не минуло й місяця з часу, коли Сі Цзіньпін і Путін обіцяли одне одному поглибити двосторонні відносиниПоки світ з великим інтересом вивчає пекінський план "українського врегулювання", а експерти наввипередки змагаються у з'ясуванні справжніх мотивів "дядечка Сі", уряд Піднебесної взявся за справжню революцію географічних топонімів. Причому йдеться про назви населених пунктів та територій, які, — о диво! – досі належать "союзнику" і "великому партнеру" – Росії. Так, вони раніше історично належали Китаю, але, скажіть, хіба дивиною у сучасному світі є щире прагнення повернути собі "невиправдані подарунки" (Путін)?
Отож, мінприроди Китаю 14 лютого 2023 року на урядовому порталі
опублікувало перелік таких "сувенірів" в рамках пункту №14 щодо зміни загальнодоступних географічних карт КНР. Йдеться про додавання автентичних китайських назв до найменування міст Владивосток (Хайшеньвай), Уссурійськ (Шуанченцзи), Хабаровськ (Болі), Благовєщенськ (Хайланьбао), острів Сахалін (Куедао), Нерчинськ (Нібучу), Миколаївськ-на-Амурі (Мяоцзе), Становий хребет (Вайсінань-лін). Ну, щоб тамтешні мешканці, наразі ще формальні "рассіянє" поступово звикали до нових топонімів, а не ламали щелеп, вимовляючи їх, коли там замайорять китайські прапори.
Цікава річ: чи думав кремлівський бункерний дід над тим, яку скриньку Пандори він прочиняє, вдираючись в Україну? Чи думали московські стратеги, що саме ерефія може стати мішенню територіальних зазіхань сусідів? Бо реально ж уздовж нинішніх кордонів Росії розташовані "надбання" минулих агресивних війн і незаконних анексій.
Пекін грає крапленими картами навіть на географічних мапах. Щойно "китайський мирний план" підтримали у Казахстані, як туди негайно висадився російський дипломатичний десант, передчуваючи неладне. Бо для Астани, зрозуміло, саме КНР є гарантом московських зазіхань, а недавній приклад участі "партнерів з ОДКБ" у приборканні антитокаєвського бунту залишив доволі неприємний посмак. Хоча вважати Пекін стовідсотковою панацеєю я б, наприклад, не насмілився. Бо раптом мінприроди комуністичної імперії захоче опублікувати перелік казахських пунктів з "історичними назвами".
Зауважу, що час для наразі паперових претензій до Росії обрали у доволі цинічний спосіб. Адже це в урядових офісах Китаю народилися оті "12 пунктів миру в Україні", перший і, слід думати, фундаментальний, звучить так: "Повага до суверенітету всіх країн".
Ба більше. Не минуло й місяця з часу, коли Сі Цзіньпін і Путін обіцяли одне одному поглибити двосторонні відносини. Хоча це не заважає пекінським високопосадовцям у приватних бесідах із західними ЗМІ відверто казати, що "Путін збожеволів. Рішення про вторгнення було прийнято дуже невеликою групою людей. Китай не повинен просто слідувати за Росією".
У випадку з топонімами мені, ви ж розумієте, геть не розходиться на суверенітеті Росії. Радше навпаки. Тим паче, що повзуча анексія КНР на російському Далекому Сході та у Сибіру триває вже доволі довго. Але заради довіри до своїх же "миротворчих зусиль" можна було б і утриматися від схожих відверто експансіоністських документів.
У Пекіні давно зрозуміли, що путінська Росія – це бовван на глиняних ногах, який упав би й без кривавої авантюри в Україні. І в Москві, здається, змирилися з ганебною роллю "молодшого партнера" для китайців. Змирилися не від доброго життя, а через те, що Путіну і його зграї катастрофічно бракує зброї та інших ресурсів для продовження провальної "СВО". А санкції цивілізованого світу змушують Москву шукати ринки збуту для своїх енергоносіїв, аби заробити бодай копійчину для годівлі мілітарного молоха.
Показово, що білоруський диктатор Лукашенко також звернув свій погляд на Схід, подавшись до Пекіна з офіційним візитом. Схоже, що, відчуваючи наближення російської катастрофи, він шукає запасне рятівне коло, аби утриматися при владі. Безпосередньо влізати у програну війну на боці лузера і переможеного "Луці" явно не хочеться. А жити без могутнього суверена білоруський голова колгоспу не звик, та й не вміє…
Тому "дядечко Сі" може без жодних застережень грати крапленими географічними мапами, перейменовувати на свій штиб скільки завгодно наразі російських територій та міст. Зрештою, рано чи пізно вони впадуть під ноги китайського мандарина, як стиглі груші. Якщо, звісно, корінні народи тих територій, як і досі, змиряться з владою чергового окупанта.
