Homo sovieticus – людина радянська, термін, який набув поширення після появи однойменного твору радянського/антирадянського філософа та письменника Олександра Зинов'єва.
Створити спільноту радянських людей, адреса яких «не дім і не вулиця, а Радянський Союз», як співалося в одній пісні, було головною задачею, що ставила перед собою радянська влада. Заради цього винищувалися не такі, як усі, хто хоч якось вирізнявся, а тому становив загрозу – селяни, письменники, священики, дисиденти...
Передумовою створення спільноти радянських людей була тотальна русифікація: спільнота повинна була мати одну мову і одну навіть не культуру, а субкультуру соціалістичного реалізму.
Радянського Союзу не стало, але homo sovieticus нікуди не поділися. Не вимерли, як мамонти. Чимало з них залишалися і досі залишаються при владі в різних нових незалежних державах на пострадянському просторі. Типовий приклад Лукашенко. І, звичайно, Путін, для якого розпад СРСР «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття».
Цю війну Росія розв'язала з метою реваншу, її мета – знову загнати нас у старий табір. Вони називають нас нацистами, бо ми опираємося цій перспективі.
Homo sovieticus нікуди не зник. Тому раз по раз дізнаємося про чергових зрадників. Тому відчайдушний спротив деколонізації. Тому міністерство науки та освіти намагається, про що пише Лариса Ніцой, зберегти в програмах релікти колоніальної доби.
І тому необхідно розуміти просту річ: деокупація свідомості така ж важлива, як і деокупація територій. Без першого неможливе друге. Окупована свідомість завжди буде міною уповільненої дії, закладеною під нашу державність.
