Лідер Китаю Сі Цзіньпін може відвідати Росію з офіційним візитом не у квітні чи травні, як раніше повідомляли ЗМІ, а вже наступного тижня. Хоча знов-таки це теж є інформацією ЗМІ, зокрема агенції Reuters. Проте є низка геополітичних подій, які опосередковано підтверджують ймовірність відвідин Росії головою КНР у найближчий час.
І якщо джерела Reuters мають рацію, то це буде першим закордонним візитом Сі після переобрання на безпрецедентний третій термін. І це вказує на те, що російсько-українська війна в китайській зовнішній політиці входить у число пріоритетних проблем.
Тим більше, що після ймовірного візиту, за даними The Wall Street Journal, може відбутися і онлайн-зустріч Сі Цзіньпіна і президента України Володимира Зеленського. І теж перша — з початку повномасштабного вторгнення Росії. Це може свідчити про спроби Сі вплинути на Київ і підштовхнути нас до прийняття саме китайського "мирного плану" або ж його варіації, відкоригованої після перемовин з Путіним і з урахуванням того, що китайські пропозиції Україні та її союзникам не прийшлися до смаку.
До того ж не варто забувати про позицію наших союзників – США та ЄС, які приклали чимало зусиль задля того, щоб українці перемогли у війні. А до того ж, вони, якщо пам’ятати про поточний стан взаємовідносин між умовним Заходом і Китаєм, також не можуть в останній момент віддати Китаю "пальму першості" у врегулюванні кризи. Водночас притримуючись принципу "стратегічної конкуренції" із Пекіном.
До речі, про конкуренцію. На тлі повідомлення про візит Сі до Москви новий прем’єр-міністр Китаю Лі Цян надіслав чіткий меседж до США: ескалація у відносинах шкодить обом країнам, і тому Китай зацікавлений у співпраці і торгівлі зі Сполученими Штатами. "Китай і Сполучені Штати тісно взаємопов'язані економічно, і кожна сторона виграли від розвитку іншої", — цитує Лі "Сіньхуа".
Та чи немає в суперечності в демонстративному зближенні із Росією і закликах до певних осіб у Вашингтоні не руйнувати відносини?
По-перше, варто нагадати, що Сі у своїй програмі, презентованій під час важливих політичних подій у Китаї, визначив технологічний розвиток одним з ключових пунктів відновлення країни після пандемії.
І саме Лі, мабуть, найкраще підходить для реалізації цієї мети, адже має: непогану освіту (інженер у сфері сільського господарства, економіст Центральної партійної школи, ступінь Master of Business Administration (MBA) у Гонконзькому політехнічному університеті); управлінський досвід (очільник провінції Чжецзян, голова парткому провінції Цзянсу, очільник міськкому партії у Шанхаї); а також серйозні здобутки з розвитку технологічної галузі через залучення, зокрема, іноземного бізнесу (та ж Tesla) в локаціях, де він займав керівні посади.
По-друге, попри те, що Пекін досяг вже чимало у розвитку та розробці нових технологій, він досі потребує співпраці зі Сполученими Штатами. І в плані подальшого успішного просування в цій сфері. І в плані отримання коштів на виконання амбітної програми Сі, яких його режим конче потребує після пандемії і через російську війну проти України, що теж вкрай негативно позначилася на світовій економіці, включно з китайською. Китаю потрібні західні ринки та інвестори. Тому виникла гостра потреба у технократі.
Тому Пекін намагається напрацювати певний баланс між конкуруванням і співпрацею зі США, і трансформацією Китаю у альтернативний глобальний центр впливу. Звісно, водночас прагне мати на Росію, як джерело ресурсів і дестабілізації Заходу. А відтак, Пекіну потрібні й важелі, щоб впливати на хід війни.
Паралельно ми спостерігаємо певні геополітичні зрушення за участі як російських сателітів (Сирія) або ж російсько-китайських сателітів (Іран), так і "затятих друзів" Росії (Туреччина); країн, що спорадично тяжіють то до США, то до Росії (Єгипет); і, на перший погляд, несподіваних гравців на кшталт Саудівської Аравії.
Остання традиційно вважається ближчою до США, перебуває у конфронтації з Іраном, вибудовує союзницькі відносини з Ізраїлем, але водночас демонструє зацікавленість у розширенні співпраці з Китаєм. Про що свідчить перший за шість років візит Сі до Ер-Ріяду наприкінці минулого року, під час якого було підписано "всеосяжну угоду про стратегічне партнерство".
Свідченням змін може слугувати кілька подій.
По-перше, буквально днями стало відомо про відновлення за посередництва Китаю дипломатичних відносин між Саудівською Аравією та Іраном, що було розірвано сім років тому назад. Ще донедавна це вважалося майже неможливим через протистояння Ер-Ріяду і Тегерану, в том числі і військове.
По-друге, 9 березня відбулася телефонна розмова Путіна і президента Єгипту Абделя Фаттаха ас-Сісі, під час якої, зокрема, йшлося про постачання агропродукції (якої Єгипет конче потребує) в контексті Стамбульської зернової угоди. Це може бути точкою дотику для Москви та Каїру після минулорічних вельми очевидних кроків Вашингтону у напрямку створення Близькосхідного альянсу.
По-третє, в той же день, 9 березня, очільник МЗС РФ Сергій Лавров приймав у себе колегу із Саудівської Аравії Фейсала бін Фархана, який перед тим відвідав Київ. На порядку денному були і банальні речі на кшталт збільшення торгівлі (що може стати шляхом обходу санкцій для росіян), так і суто регіональні безпекові питання (Ємен, Сирія). Хоча і Україну не оминули – Лавров бідкався, що Київ блокує урегулювання "конфлікту" політичним шляхом і дякував саудитам за "виваженність" у цьому питанні.
І на останок: по-четверте, за словам джерел турецького каналу TRT, 15-16 березня у Москві відбудеться зустріч заступників міністрів закордонних справ Туреччини, Росії, Ірану та режиму сирійського диктатора Башара Асада.
Ключовою ж подією, яка може об’єднувати перелічені вище, є потенційний візит Сі до Москви. І безпосередньо Пекін видається тим центром гравітації, що може притягнути до себе в якості торгівельних партнерів навіть тих, хто відкрито ворогує між собою.
Китай продовжує тривалу гру на створення альтернативи Західному світу в свої особі, що було чітко зазначено як в Глобальній безпековій ініціативі, так і в "мирному плані", презентованому на річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тобто того, що прагнула і прагне створити Москва, яка розпочала цей процес з Африки.
Але зараз вже йдеться не про Росію, оскільки вона не здатна об’єднати дійсно впливових гравців навколо себе через колосальні репутаційні і економічні втрати. І втрати впливу, в тому числі і в Центральній Азії та на Кавказі, де її відтіснили Туреччина та Китай; як, власне, і на Близькому Сході. Тому Кремль мусить поступитися Китаю, який має більше шансів на створення центру сили на противагу США та ЄС.
Хоча цілком ймовірно, що Росії відводиться своя роль, вона також і є перепоною для Китаю на шляху до відновлення і домінування, оскільки зламала міжнародну систему безпеки і правил, що є пріоритетними для КНР. Цю перепону Пекін має прибрати, і досягти цього можна завершенням війни РФ проти України, але за китайським сценарієм, де Росія зберегла обличчя і ресурси.
Однак попри очевидний вже статус Росії як васала Китаю Кремль досі має свої амбіції, а деякі з вищезгаданих країн – невирішені наразі конфлікти. Як то Іран та Саудівська Аравія. І ще до того ж зараз спостерігається загострення у відносинах між Тегераном та Баку, союзником Туреччини. Ці чинники можуть стати на заваді спробам Пекіну піти далі чернетки нового глобального, передусім економічного центру сили.
