Колись я провів три дні у Копенгагені і не здибав жодної аптеки. А вештався я не промзоною, самі розумієте.
Це мене так сильно вразило, що спочатку я навіть запанікував. Бо лише у моєму ОДНОМУ будинку у Києві ТРИ аптеки. А в радіусі 500 метрів – їх 10. Всі вони яскраві, мерехтять, як казино. До війни працювали цілодобово. Видавали усі можливі речовини. А те, чого не видавали (не мало ліцензії чи було заборонено), без проблем можна було дістати в інтернеті. Зокрема російські препарати й досі возять контрабандою: любязні кур'єри вже завтра будуть біля порога.
Чи є таке ще десь у цивілізованому світі?
Я поспілкувався з тими, хто живе у безаптечних країнах і з'ясував...
Далі не анекдоти, а реальні історії людей, які вижили.
У дитина ангіна, 38,5 температура. Лікар приймає. Співчутливо вислуховує схвильованих батьків. Просто у лікарні вручає дитині морозиво. І заставляє їсти при ньому. «Якщо через тиждень не стане легше – дасте про себе знати. До побачення».
У дорослого болить живіт. Лікар приймає. Розмови не довгі. Радить випити кока-коли. На цьому прощаються.
Чергова проблема, а люди якраз збираються до України. Встигають потрапити до свого іноземного лікаря. Він відправляє їх у подорож, каже: все мине й так. В Україні відразу вони йдуть з цією ж проблемою до тутешнього лікарня і виходять зі списком 5 чи 6 препаратів, серед яких і антибіотик.
Який з цих способів ефективніший, не знаю. Думаю, чемодан ліків, який тримаю у хаті, говорить, що таки я не готовий до життя у Копенгагені. Але цифри середньої тривалості життя свідчать, що не все так однозначно. То, може, варто вже цей Копенгаген будувати вдома, не думаєте?
