Працівник будки з приймання макулатури знову аніскільки не здивувався, коли я поклав на вагу важезні пакети з книжкамиВін і навесні минулого року не здивувався, коли я привіз так само велику торбу російської класики. Либонь, нас таких було тоді багато, хто, під враженням від російської навали 24 лютого, вирішив остаточно розчистити свої книжкові полиці від творінь тих, хто цю армаду надихнув.
Проте тоді у мене якось не дійшли руки до найнижчої полиці, де стояли томи, колись давно привезені від дружининої тітки, в минулому вчительки російської мови й літератури, які вона передала нам ще за життя. Стояли та й стояли, а оскільки російських книг я не читаю вже років зо тридцять, бо ж понад міру начитався ще в юності, то стояли б і далі, якби не потреба в місці. Адже книг у квартирі стає все більше, а місця, де їх ставити все менше. От і дійшла черга до тітчиних. Хоча дружина до останнього вагалася, бо ж таки пам’ять про тітку, але-але…
Набралося два пакети, де були й Пушкін, і Толстой з Достоєвським, і навіть Герцен, і навіть Гоголь, та й інші. Найважче, мабуть, було з Гоголем. Все ж таки українець, як декого послухати. Проте таким я раджу прочитати, або перечитати ще раз, те місце у "Тарасі Бульбі", де автор вклав в уста свого героя просторікування про "русскую зємлю". Насправді вказав шлях до малоросійства й колаборації. Хоча існує версія, що ці слова йому вписав ледь не сам цар Микола I, але ж нема відомостей, щоб автор проти цього якось протестував чи заперечував?.. І ці просторікування напрочуд легко накладаються на те, що сьогодні верзе про "єдіний народ" воєнний злочинець Путін. А віддати "во услуженіє" злу своє слово, свій талант – це не менший гріх, ніж піти проти свого народу зі зброєю в руках. Отож, в макулатуру і без варіантів!
Щоправда, коштів за здані томи вийшло не так вже й багато, макулатура нині не в ціні, зате всі до копійки – донат на ЗСУ, і це вже також традиція. І на книжковій полиці нарешті з’явилося трохи місця для нових придбань: романів Дженді Нельсон, Орхана Памука, фоліанту Ніно Харатішвілі, вибраного Миколи Зерова та Євгена Плужника, і навіть для Антології української воєнної прози XX століття.
