Відслідковуючи деякі російські обговорення та реакції росіян на ті чи інші події я часто зустрічаюся з фразою «Раньше за это уже бы расстреляли!»Ця фраза використовується практично у всіх типах спілкування (формальне чи неформальне), стосовно всіх інцидентів чи подій (внутрішніх чи зовнішних), по відношенню до будь яких соціальних груп (військових, цивільних, дітей, батьків, молоді, чиновників), у різних контекстах спілкування (гумористичних, серйозних, при цькуванні чи виправдовувані, у псевдо філософських диспутах…)
Дивно, що нація, яка саме від таких розстрілів зазнала величезних втрат протягом всього 20 століття з такою тугою та частотою згадує про втрачену можливість розстріляти хоч когось. У такому бажанні я бачу внутрішній та зовнішній шари (слои) і навіть не знаю який з них найстрашніший.
Зовнішній шар цілком очевидний. Бажання вчинити розстріл походить від накопиченої агресії. Російське суспільство багато десятиліть живе в режимі тотальної несправедливості. Це і глобальна несправедливість (що розвалився СРСР, що руйнується колишня велика імперія, що інші народи та держави керують світом, або деякі народи тепер не керуються росіянами), і дрібна несправедливість (місцеві чиновники-хабарники, засилля злодіїв та силовиків, алкоголіки сусіди та ін).
Ця несправедливість (а точніше її відчуття тому що справедливість чи несправедливість є поняттям суто суб’єктивним) формує агресію, яка підсилюється і реальним життям, і пропагандою. А накопичена агресія шукає вихід. І бажання хоч когось розстріляти є цілком логічним наслідком в суспільстві тотальної несвободи та несправедливості.
Внутрішній шар проблеми полягає в тому, що російське суспільство відчуває дефіцит втраченої одноманітності. Л.С. Виготський висловлював думку, що суспільства умовно можна поділити на одиничні та елементні. Елемент завжди індивідуальний та особливий. Елементам складно співіснувати і складно формувати спільноти. Але така форма суспільства здатна створювати нові форми існування та надавати несподівані переваги.
Одинична система здатна утворювати одноманітний моноліт. Немає варіативності та розвитку, але є кріпка та слухняна маса, якою легко керувати та направляти туди, куди потрібно керівнику. «Гвозди бы делать из этих людей, не было б в мире крепче гвоздей».
Радянщина створила цілу культуру такої слухняної одноманітності. Індивідуалістів презирливо називали «чужеродными» елементами. А слухняних працівників чи солдатів – «бойовою одиницею», ячейкою суспільства чи ще якось.
І за цією втраченою культурою одноманітності зараз нудяться адепти срсрщини, нагадуючи що в срср за деякі речі (соціально засуджені) можна було б і розстріляти. Навіть якщо ці люди ніколи не жили в країні переможного соціалізму. Одноманітний світ є простим і зрозумілим, його спрйняття не вимагає додаткових зусиль, а існування в такому світі не потребує від тебе саморозвитку та постійного вдосконалення. достатньо лише відповідати стандарту. І цієї простоти дуже не вистачає людям, які виховані в культурі терпіння і підпорядкування.
Отже нудьга за одноманітністю та накопичена агресія призводять до бажання «пустить в расход». Поки що на вербальному рівні. Але, враховуючи нездатність перенаправити свою агресію на українців (бо вони чинять опір та вибивають росіян зі своє території) та підвищення рівня агресивності свого власного суспільства скоро такі вербальні речі можуть перетворитися на цілком реальний процес.
