Більше половини українців хочуть довірити після війни владу політичній силі, яка з'явиться з-поміж військових
Питання, чи зможуть військові взяти владу на виборах, стоїть давно. Ще на початку січня ми писали, що зараз будь-які рейтинги партій — це не більше, ніж бажання догодити замовнику. Бо вони не зважають на головний непередбачуваний чинник — військових. Армія має найвищий рейтинг довіри. І в суспільстві є запит щодо участі військових у владі.
І ось зараз з'явився рейтинг, у якому цей фактор враховано. Результати його, одразу скажемо, приголомшують. 51% опитаних заявили, що у післявоєнний період вони могли б довірити владу політичній силі, яка з'явиться з-поміж військових.
Лідери довіри та недовіри
Такі цифри показало опитування мешканців Києва та 22 областей України (без окупованих територій, зони бойових дій та тимчасової еміграції), проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 5 по 11 липня 2023 р. у рамках проекту Програми MATRA, що фінансується нідерландським посольством.
Європейський замовник опитування може бути гарантією, що питання не підганялися під інтереси якоїсь української партії. Тому не дивно, що відповіді респондентів є сумними для всіх нинішніх партій.
Серед безлічі питань виділимо два, кожне з яких стосується партій, військових та волонтерів. Одне питання – про довіру.
Збройним силам України довіряють 92,6% – це максимальний показник серед усіх соціальних інститутів. Не довіряють лише 5,3% (напевно, це залишки проросійського електорату).
Добровольчим загонам довіряють 86,8%, не довіряють 8,6%.
Волонтерським організаціям довіряють 82,9%, не довіряють 11,2%.
А політичним партіям довіряють лише 17% — і це мінімальний показник серед усіх соціальних інститутів, менший, ніж у судової системи (19%) та чиновників держапарату (23%). Не довіряють партіям 68,2% опитаних.
Склад нової Верховної Ради
Друге питання: "З якого середовища, на Вашу думку, може з'явитися політична сила, якій би Ви могли довірити владу у повоєнний період?"
Втім, тут необхідно уточнити, що кожен респондент міг вибрати кілька відповідей, які йому підходять. Тому ці цифри ще не говорять про склад майбутнього парламенту. Але ж найбільше цікаво саме це.
Користуючись даними Центру Разумкова, ми спрогнозували склад нової Верховної Ради, припустивши, що депутатські мандати розподіляться пропорційно до уподобань, зафіксованих у соцопитуванні, без урахування тих 17,6%, кому було важко відповісти. Ми керувалися Виборчим кодексом, згідно з яким вибори до парламенту повинні пройти за чисто пропорційною виборчою системою (а не змішаною, наполовину пропорційною — наполовину мажоритарною, як раніше) з 5%-м прохідним бар'єром. Результати наших підрахунків наведено в останній колонці таблиці.
Парламентські надії українців після війни
Нині у парламенті п'ять партій мають власні фракції та групи. Це "Слуга народу", "Європейська солідарність", "Батьківщина", "Голос" та "За майбутнє". Ще кілька партій мають фракції у деяких облрадах. Однак лише 25,9% респондентів припускають, що якісь із цих партій можуть бути гідними отримати владу після війни. Такий рівень підтримки (з урахуванням того, що кожен респондент міг вибрати одразу кілька варіантів відповіді) означає, що всі нинішні партії можуть сумарно розраховувати лише на 17,9% місць у новій Верховній Раді, тобто на 80 мандатів із 450. (З урахуванням 5%-го бар'єру це означає, що до наступного парламенту потраплять максимум три, а скоріше лише дві з нинішніх партій — "Слуга народу" та "Європейська солідарність".) Інші 370 мандатів можуть піти новим політичним проектам.
До речі, прогноз про те, що старі партії отримають у новому парламенті лише 17,9% місць, підтверджується даними соцопитування, що партіям довіряють лише 17%. З початку великої війни минуло вже майже півтора року. Можна впевнено стверджувати, що протягом цього часу у суспільстві сформувався і дедалі більше зміцнюється запит на нові політичні сили. Не просто на "нові обличчя" (це ми вже пережили на парламентських виборах у 2019 році), а саме на нові політичні сили з новим політичним обличчям: партії військових (і ветеранів війни з Росією), партії волонтерів, партії громадських активістів та ін.
Чому Зеленський не врятує "слуг народу"
Для нинішньої владної команди ситуація погіршується ще однією проблемою: парламентські вибори мають відбутися раніше за президентські. Нагадаємо, 2019 року спочатку пройшли вибори президента (перший тур 31 березня та другий 21 квітня), а вже потім — вибори народних депутатів (21 липня). І якби після війни вибори пройшли в такому самому порядку — спочатку президентські, а потім парламентські, — то у разі перемоги Володимира Зеленського "слуги народу" (в оновленому вигляді і навіть, можливо, з новою назвою) знову змогли б тріумфально в'їхати до парламенту на його плечах.
Проте норми Конституції такі, що чергові вибори до Верховної Ради мали б відбутися (якби не було воєнного стану) 29 жовтня 2023 р. А чергові вибори президента — 31 березня 2024 р. Звісно, війна може затягтися набагато довше. Але все одно, коли вона нарешті скінчиться, спочатку відбудуться вибори нардепів і лише потім вибори президента. Принаймні так каже Виборчий кодекс.
Припустимо, війна закінчилася і воєнний стан скасовано. Центральна виборча комісія зобов'язана одразу оголосити про початок виборчого процесу з виборів Верховної Ради. Причому цей процес має розпочатись за 60 днів до дня голосування. А виборчий процес із виборів президента має розпочатися за 90 днів до дня голосування. І перед цим, не пізніш як за 100 днів до дня голосування, Верховна Рада має оголосити вибори президента.
Отже, українці спочатку мають обрати парламент, а потім, не раніше ніж через шість тижнів (42 дні), буде перший тур виборів президента. Більше того, не факт, що у Верховній Раді вистачить голосів, щоби призначити вибори президента. Більшість депутатів може вирішити, що спершу нехай пройде парламентська виборча кампанія, а потім уже нова Верховна Рада нехай призначає президентські вибори. Та й західні партнери можуть порадити не змішувати дві виборчі кампанії.
Чи може Зеленський урятувати "слуг народу" своїм рейтингом? Перед президентськими виборами для нього, навпаки, небезпечно прив'язуватися до цієї партії, оскільки вона може потягнути його вниз.
Він міг би прикрасити список партії яскравими популярними постатями із свого оточення. Але тут також проблема. Керівнику його офісу Андрію Єрмаку не довіряють 41,8% (довіряють 37,8%). Прем'єр-міністру Денису Шмигалю не довіряють 37,9% (довіряють 41,4%). Спікеру парламенту Руслану Стефанчуку не довіряють 35,6% (довіряють 31%). Голові фракції "слуг" у парламенті Давиду Арахамії не довіряють 49% (а довіряють лише 21,5%).
Якщо "слуги народу" покажуть на виборах скромний результат і пропустять уперед кілька інших партій, то лідери цих політичних сил зможуть суттєво зменшити шанси Зеленського на перемогу. По-перше, вони можуть стати конкурентами Зеленському, і в такому разі парламентські вибори будуть для них трампліном перед президентськими. По-друге, навіть якщо вони самі не братимуть участі у президентських перегонах, вони зможуть вступити в політичний союз із головними конкурентами Зеленського і тим самим підвищити їхні шанси на перемогу.
Кастинг "нових партій"
Тому і для влади, і для опозиції вирішальними будуть парламентські вибори. І для українського народу також. Результати президентських виборів багато в чому (якщо не повністю) диктуватимуться результатами виборів до Верховної Ради.
Як уже було сказано, нові політичні сили можуть отримати у наступному парламенті переважну більшість – 370 місць. Можуть у тому сенсі, що сформувався суспільний запит на нові партії з новим політичним обличчям. Однак це не означає автоматично, що знайдуться гідні претенденти, які зможуть задовольнити цей запит.
Повернімося до таблиці та прочитаймо склад парламенту знизу вгору. 5,4% мандатів могли б дістатись партіям із бізнес-середовища. Теоретично – чому б і ні. А на практиці дуже сумнівно, щоб дрібні підприємці, власники середнього та великого бізнесу різних галузей змогли виступити єдиним політичним фронтом. А якщо буде кілька таких проектів, то проваляться вони усі.
11,9% мандатів могли б дістатись партіям із кола інтелігенції. Але тут проблема із персоналіями. На даний момент не видно моральних авторитетів із лідерськими якостями, які б горіли бажанням кинути всі свої справи і зайнятися створенням такої партії. І не видно внутрішньої потреби у такому проекті у широких мас діячів культури, науки та освіти.
12,8% мандатів могли б дістатися партіям з організацій громадянського суспільства. Ось це вже тепліше. Достеменно відома одна категорія активістів, які давно і всерйоз будують політичні плани. Це ті, хто зайняв нішу антикорупціонерів. Вони багато і небезуспішно піаряться, але проти них відіграє один важливий чинник. Найвідоміші люди з-поміж них чотири роки тому отримали важливі пости, наприклад, у наглядових радах держкомпаній, але саме ці держкомпанії і опинилися потім в епіцентрі гучних скандалів.
16,9% мандатів могли б дістатись партіям із волонтерського середовища. Це ще гарячіше. І дуже гаряче — 35,2% мандатів для партій з-поміж військових. Виходить, військові та волонтери здатні самотужки, без допомоги інших партій, створити парламентську коаліцію і сформувати уряд.
Відомо, що попит породжує пропозицію. Можна не сумніватися, що буде кілька волонтерських партій та ще більше — партій військових та ветеранів війни з Росією. Також можна не сумніватися, що принаймні деякі з цих партій будуть проектами влади та опозиції. Іншими словами, влада може піти на вибори трьома колонами у вигляді партії "Слуга народу", партії волонтерів (глядачі телемарафону легко здогадаються, про кого йдеться) та партії військових (теж лояльних до Банкової). І "Європейська солідарність" теж може знайти дружні партії із середовища волонтерів та військових.
Але, напевно, будуть і партії, скажемо так, рівновіддалені від влади та опозиції. І серед них можуть знайтись одна-дві, які захочуть зіграти першу скрипку у майбутньому парламенті. Волонтери навряд чи зможуть претендувати на цю роль, але військові зможуть.
До того ж, на відміну від бізнесу, інтелігенції, активістів та волонтерів, військові мають фігуру з великою популярністю та високим рівнем суспільної довіри. Звісно, зараз Валерій Залужний зайнятий важливішими справами, ніж політичні плани. А після війни він може, наприклад, перебратися до Брюсселя командувати НАТО (і це не зовсім жарт). Або писати мемуари та няньчити онуків. Але він має й інші можливості.
Він може сам очолити парламентський список партії військових та ветеранів. Або він може публічно підтримати одну з таких партій — мовляв, тут надійні люди, яким можна довірити країну. Ця партія, швидше за все, не оголошуватиме спеціально про свою опозиційність до нинішньої влади. Але у будь-якому разі всім буде ясно, що це конкурент "слуг народу".
Це та реальність, яку дедалі чіткіше усвідомлюють і влада, і опозиція, і самі військові. Народ, напевно, теж потихеньку починає здогадуватись.
