15-річчя російсько-грузинської війни сьогодні виглядає одним із найбільш сумних ювілеїв навіть не з минулого, а з майбутнього. Насправді тоді ми мали справу з генеральною репетицією російських зусиль із приборкання всього пострадянського простору. У Кремлі хотіли переконатися і в тому, якою буде реакція Заходу, і в тому, якою буде у майбутньому реакція самого грузинського суспільства. Про поразку у війні не йшлося: російська армія мала можливості захопити всю територію країни, але навряд чи тодішній президент Росії Мєдвєдєв і фактичний володар Росії Путін збиралися це робити. Їм був потрібен насамперед політичний полігон.
Чому після серії «кольорових революцій» для такої провокації обрали саме Грузію, також неважко зрозуміти. На відміну від України, де проросійські сили мали міцні позиції у суспільстві, тодішній президент Грузії Михаїл Саакашвілі їх марґіналізував. Марґіналізував він і власних соратників по «революції троянд». Кремль сприяв цьому першому великому перевороту на пострадянському просторі, бо Путін, на відміну від свого попередника Єльцина, щиро ненавидів «за зраду НДР» патріарха радянської й пострадянської політики Едуарда Шеварднадзе. Окрім того, грузинський президент, колишній член політбюро ЦК КПРС, був незручним партнером, умів маневрувати на рівні, недосяжному для колишнього полковника КДБ. Путіну був потрібен хтось його рівня – й він обрав для майбутнього керівництва Грузією «революційний тріумвірат», першу роль у якому мала зіграти передбачувана і лояльна Ніно Бурджанадзе.
Але у Кремлі прорахувалися. Імпульсивний і харизматичний Саакашвілі, готовий обіцяти співвітчизникам будь-якого журавля у грузинському небі, відразу став улюбленцем усієї країни, Бурджанадзе вже й не претендувала на першу скрипку, і місія тодішнього міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова – саме він переконав Шеварднадзе піти у відставку й передати владу «тріумвірату» – виявилася марною. Саакашвілі, з точки зору Путіна, не оцінив його щедрого «подарунка» – відмови Москви від контролю над фактично незалежною на той час Аджарією – й упевнено попрямував на Захід. Сподіватися на відновлення політичного контролю над Грузією було марно. А от використати її у ролі вічного полігона – якраз.
У чому переконався Путін в результаті цієї інтервенції? По-перше, у тому, що Захід зовсім не в захваті від можливості прямого конфлікту з Російською Федерацією, й тому на пострадянському просторі можна робити все, що заманеться. Не варто говорити, що він сильно помилився. Навіть сьогодні, на 18-му місяці війни Росії проти України, наші західні союзники рішуче заперечують можливість такого прямого конфлікту. Сама формула, що Україна стане членом НАТО тільки після завершення війни, – прямий наслідок небажання вступати в пряму конфронтацію з Росією за будь-яких умов, між тим як сама Росія, здається, вже готується до гібридної війни з країнами Центральної Європи.
Окрім того, Путін переконався у власній безкарності. Тут можна говорити про серйозний прорахунок – санкції проти Росії з боку цивілізованого світу дійсно досягли велетенських масштабів. Однак і тут я не був би готовий вважати, що російський диктатор виходив з абсолютно помилкових постулатів. З війни з Грузією Росія вийшла без будь-яких санкцій. Коли 2014 року було захоплено Крим, Захід збирався відкараскатися від проблеми персональними санкціями проти путінських соратників – хоча вперше після Другої світової війни одна країна анексувала територію іншої. Навіть після нападу на Донбасі справжні серозні санкції почалися тільки коли росіяни знищили рейс MH-17. А тепер уявімо собі, що бліцкриг Путіна не зазнав поразки – чи набули б санкції проти Росії ось цих самих безпрецедентних масштабів?
Тож помилка російського президента була пов'язана не стільки із недооцінкою ймовірної реакції Заходу, скільки із переоцінкою власних воєнних можливостей в Україні. Але це вже зовсім інша історія.
Однак найголовнішою перевіркою виявилося дослідження настроїв самого грузинського суспільства. Саакашвілі, який завжди тяжів до одноосібного управління державою й напередодні нападу стрімко втрачав популярність, під час війни зумів згуртувати навколо себе Грузію, а навколо Грузії – цивілізований світ. Однак після війни він уже «досиджував» свій президентський термін, його блискуча кар'єра добігла кінця. Фактичний спадкоємець Саакашвілі, Бідзіна Іванішвілі, взяв курс на обережне співіснування з Росією, підтриманий переважною більшістю його співвітчизників. Російські туристи заполонили ресторани Тбілісі і пляжі Батумі, російський бізнес ще за Саакашвілі почав домінувати у багатьох важливих галузях грузинської економіки. Для актуального грузинського керівництва кумиром і захисником став Віктор Орбан. І навіть війна Росії проти України тут нічого не змінила, тільки погіршила ситуацію.
Чи буде такий розвиток подій репетицією українського майбутнього, я не впевнений. Путін і тут може прорахуватися, як і з бліцкригом. Однак «замирення» навіть не з Грузинською державою, а з великою частиною грузинського суспільства могло стати передумовою не тільки для великого нападу 24 лютого минулого року, а й для переконаності в тому, що Кремль нічим не ризикує навіть у разі продовження великої війни на виснаження – все одно українці змушені будуть рахуватися з Росією та її можливостями після війни та й взагалі, як і грузини, «нікуди не дінуться».
