Українська влада активно готується до виборів. І ніяка війна їм в тому не на заваді. Бо контролювати бюджети, потоки, гуманітарну та військову допомогу завжди цікавіше й вигідніше, ніж контролювати втрачені території.
Спочатку йшлося про те, аби провести вибори восени цього року, але зараз у планах вже – весна 2024-го.
Звісно чинна влада й зараз цілком контролює парламент. Але важко контролювати хаос. В броунівському русі зелених слуг різних відтінків менше божого задуму, ніж в русі дафній у придорожній калюжі після давнього дощу. Словом, цей парламент поламався, несіть новий!
Втім, є одна проблема. Чинна влада чудово розуміє, що повторити успіх 2019-го року (коли люди були готові проголосувати навіть за мішок картоплі, якщо він був зеленого кольору) вже не вийде. Бо за ті чотири роки, що минули від останніх парламентських виборів, була нагода добре роздивитися, хто такі насправді ті, що пафосно назвали себе «слугами народу». З такою «прислугою» народові доводиться кепсько. Зелені депутати за всю парламентську каденцію сповна пройшли шляхом української політичної слави – державна зрада і автомобільні аварії, відпочинок на Мальдівах під час війни і хабарі, розкрадання державного бюджету і тотальна корупція. Boarding Completed!
Тому влада вдається до хитрощів і маніпуляцій: йти до парламенту кількома різними колонами і під різними брендами. Саме з такою метою Олексій Арестович, наприклад, сьогодні «запилює» залишки електорату ОПЗЖ, спекулюючи на риториці захисту «русскоязичного» населення.
Але значно цікавіший нам інший персонаж, обраний владою собі в партнери. Це – Олександр Поворознюк, епатажний «аграрій» і кримінальний авторитет, справжній бандіто-ганстеріто українського розливу, відомий зокрема тим, що має у своїй трудовій біографії три судимості і вміє матюкатися по телевізору. Що тут сказати? – Яка влада, такі в неї й партнери.
Сьогодні ми бачимо спробу створити з Поворознюка такого собі Олега Ляшка-2, експлуатуючи тему правдорубства й правдошукання, популістської справедливості і елементарного побутового хамства. Влада має потребу в людині, яка в будь-який момент може завести до парламентської зали корову, готова ходити містом з вилами, і їсти землю за трибуною.
«Ці руки крали дуже багато», – розповідав про себе Поворознюк, мавпуючи Віктора Ющенка. Чудовий варіант для бігборду.
Не забуваємо, що 2014-го року Олег Ляшко та його Радикальна партія взяли на парламентських виборах 22 мандати. А це дуже не мало, коли кожен голос у критичних голосуваннях Верховної Ради буквально на вагу золота.
Ця ніша має свого виборця, і він нікуди не подівся. Він чекає на свого нового героя. В будь-якому суспільстві завжди знайдеться до 5-10 відсотків людей, схильних плутати політичну харизму з синдромом Туррета.
Спроба зробити з Поворознюка нову політичну фігуру – це явна технологія Банкової й офісу президента. Ексклюзивний доступ до засобів масової інформації, постійна присутність в ефірах і новинах, повне інформаційне сприяння, розкрутка в соціальних мережах… Таке в сьогоднішній Україні можливо тільки лише за повного сприяння і підтримки центральної влади. Влада ліпить нового Ґолема хутірського масштабу.
Особливо потішною є скандальна спроба зняти з Поворознюком цілий художній серіал з робочою назвою «СМТ Інгулець», за державний кошт, з бюджетом 33 мільйони гривень. І це навіть трохи смішно, бо тут ми бачимо абсолютно таку ж маніпуляцію, яка мала місце напередодні останніх президентських виборів. Коли народ пішов і проголосував за людину, якої не існує в природі, за образ, за міф, за президента Василя Голобородька. Тепер нам пхають «фермера й доброго господарника».
Бачимо палке бажання технологів Банкової створити такого собі новітнього Зеленського для плебсу, для люмпену, для черні, або, якщо бути відвертим – для лохів, якими влада вважає переважну більшість українців.
І потім, як планує влада, цей новий міфічний герой спокійно зайде собі в реальний парламент і створить цілу реальну фракцію під умовною назвою «Гопник народу». Це було б символічно. Слуга і гопник – це майже Шекспір, хоча замість драматизму тут маємо лише гротеск і комедію.
Втім, щось вони у влади поки не складаються. Немає Поворознюка в соціологічних вимірах, не бачимо бажання людей за нього голосувати. Не так просто продати «товар», на який немає попиту.
Хто знає, чого воно так? Можливо, тому, що не можна зайти двічі в одну й ту ж річку, як застерігав ще давній старець Геракліт. А можливо й тому, що народ якимсь своїм шостим, неназваним чуттям бачить і чує, коли політик вдало грає дебіла, а коли він цим дебілом і є насправді.
А все ж, дуже хочеться вірити, що таки змінилися люди. Бо це люди, які прожили з «новою» владою вже чотири роки. Це люди, які бачили війну, це люди, які тягнуть війну на своїх плечах. В якийсь момент електорат став народом, а влада цього навіть не зауважила…
Хай було б так. Бо поки що ми живемо в країні, в якій владі значно цікавіша перемога на виборах, ніж перемога у війні.
