Людям, які працюють в царині публічних комунікацій, відомо про ефект Барбри Стрейзанд. В 2003 році американська вокалістка вимагала вилучити з мережі фото її будинку на каліфорнійському узбережжі. І домоглася абсолютно протилежного результату. За якісь кілька днів кількість переглядів того фото зросло в мільйони разів. Зрештою, Барбра Стрейзанд цим і відома. Більше, ніж сценічною майстерністю.
Але ж чужі помилки не вчать. Нам потрібні свої, власні. В нас – кожен собі Барбра.
Тому в Україні відтепер є «ефект Резнікова». Мабуть, надихнувшись прикладом Цукерберга і Маска, міністр запропонував парі журналістам у скандальній справі про постачання військовим некондиційного одягу турецького виробництва. І отримав цілком логічну відповідь, що міністру оборони треба укладати не парі з журналістами, а нормальні, прозорі контракти на постачання військам тих речей, що не становлять державної таємниці. Саме це і стало новиною.
Щоправда, ненадовго. Наступного дня з’явився новий привід для парі – контракти з невідомою польською фірмою, на яку поїхали мільярди гривень невідомо за що.
Крім того, на підтримку міністра й скандальних контрактів МО одразу виступили цілі батальйони «незалежних» експертів та «неупереджених» блогерів, вправно розмазавши й розігнавши ці справи по всіх соціальних мережах.
Тож тепер про свіжі корупційні скандали, пов’язані з контрактами МО, відомо навіть тим людям, які цим особливо й не цікавилися.
Браво, хлопці! Якщо вам ще за це й гроші заплатили, то це – бінго, і фактично премія Дарвіна в галузі соціальних комунікацій!
Ефективність будь-якої системи визначається не помилкою, а реакцією на помилку. А якщо реакції немає і висновки не зроблені, то система непридатна до життя. Тим більше, коли йдеться про оборонну сферу у країні, яка веде війну. Вчора яйця по 17 гривень за штуку, сьогодні літні куртки для солдатів на зиму та контракти “на повітря”, завтра неякісні набої чи несправні танки. Це та корупція, яка вбиває країну в буквальному сенсі.
Цікаво, що постачальником неякісного одягу для ЗСУ був, найімовірніше, депутат парламенту Геннадій Касай. Той самий депутат, який уже фігурував на аудіозаписах СБУ щодо незаконного постачання російській федерації авіаційних двигунів виробництва «Мотор-Січ», та у справах про розкрадання військового майна. Під час війни. Ви уявляєте собі рівень того цинізму й неадекватності, коли до забезпечення українського війська залучаються відверті шкідники й банальні крадії! Без тендерів і контрактів.
Ще один, зовсім свіжий приклад – неякісні турникети китайського виробництва, про які насмілився сказати майор медичної служби Антон Шевчук, і відмовився їх приймати. І якою була реакція українського міністерства? Майор отримав догану! Догану за правду. Догану за захист здоров’я і життя наших бійців.
Юрій Луценко днями сказав, що під час війни Міноборони є фактично постачальником армії. Міністр має розглядати потреби Главкома, як наказ до виконання. Тому міністром має бути не чоловік чи жінка, а людина Залужного.
А поки що міністерство оборони у нас є такою собі бізнес структурою, де нечесні люди заробляють грубі гроші на війні, яку веде їхня рідна країна. Busines is busines. Хай і на крові.
Президент Зеленський вже натякав, що Резнікову шукають заміну. І, мабуть, уже б час знайти. Бо часи зараз такі, коли кожного дня затримки позначаються на країні, на її безпеці, на її настроях. Люди мають право бачити і відчувати, що їхня влада бореться за свою країну, так само, як і самі громадяни. Це головне правило виживання громадянського суспільства в екстремальних умовах. Бо безкінечні скандали і тотальна корупція викликають розпач і зневіру. Це важливо.
А Резніков, очевидно, таки поїде до Лондона. Послом. І це ще одна абсолютно совкова традиція – відправляти послами на вигнання тих людей, які на чомусь спалилися. Тим самим зневажаючи наших стратегічних партнерів і пропонуючи посаду дипломатів тим людям, які до цього професійно непридатні.
Що ж, хай їде. Принаймні там у нього буде нагода побачити, що яйця навіть у Лондоні по 2 фунти стерлінгів за десяток. Це – по десять гривень. Не по 17!
На цьому можна було б поставити крапку, але варто сказати ще й про таке.
Ми віримо журналістам більше, ніж офіційним структурам. Бо вони пастухи влади нашої. Михайло Ткач – хороший спеціаліст. Але треба якось ретельніше добирати факти й аргументи. Аби не було, як у справі «російським громадянством» Олександра Лієва. Вороги України дуже радіють нашими факапам. І будь-яка справа без чітких, очевидних доказів – це ІПСО. Будьте ретельнішими, бо перестануть вірити. А суспільство без довіри засобам масової інформації – це ще гірше, ніж корупція!
