78 років тому закінчилася Друга світова війна. 2 вересня урядова делегація Японії на борту американського лінкора “Міссурі” підписала Акт про капітуляцію. І хоч окремі японські залоги відмовлялися скласти зброю аж до 70-х, саме цей день став останньою крапкою найкривавішої сторінки світової історії.
Але роман, який так старанно пише Кліо, либонь безкінечний, тож логічним було би спитати, чи не розпочали ми новий кривавий аркуш, і чи не буде він жахливіший за ті, що ми нібито вже лишили в минулому? Історія ходить спіраллю. І той, хто історії не знає, приречений постійно повторювати її помилки.
Чи варто тут згадувати 84-річного французького маршала Філіппа Петена, який прагнув миру з Гітлером за будь-яку ціну й зрештою був засуджений до страти? Поважний вік врятував його від зашморга, але доживав свого вiку Петен із тавром зрадника, покинутий усіма.
Чи потрібно нагадувати про італійського дуче Беніто Муссоліні, який виступив посередником у перемовинах між Гітлером, Чемберленом і Деладьє під час анексії Судетської області? “Думка, наче можна гарантувати безпеку, кинувши малу державу на поталу вовкам, – рокова помилка”, – казав великий британський державник сер Вінстон Черчилль після аншлюсу Австрії і Мюнхенської змови.
Чи можемо ми сьогодні віддатися в обійми ООН, враховуючи сумну долю безпорадної Ліги націй, яка не виконала найголовнішу свою місію – допустила Другу світову війну?
Хіба думали колись ми, українці, що сплативши криваву данину сто років тому під час визвольних змагань, перемоловшись у жорнах Голодомору й війни, будемо знову тисячами життів сплачувати податок за власну свободу ненажерливому Марсу?
78 років тому капітуляцією Японії закінчилася Друга світова війна. Але чи закінчилася вона? Так, ми гуляємо у вільних містах, можемо творити й насолоджуватися красотами природи чи курортів у подорожах. Ми кохаємо, народжуємо дітей і вмираємо від старості. Утім, кров і досі проливається. Війна з розвитком технологій і постбатальних методичок змінила вираз своєї твари – нині це вже не хижий скривавлений вищир, а побрехенька про братність і цілеспрямоване розмиття самоусвідомлення. Вона проходить між краплинками питань “Хто я?”, “Де я?” та відповідей на кшталт “Та байдуже”.
Чого нас вчить історія? Що колись було погано, а саме нам із вами треба зробити краще. Але як воно – краще? У гонитві за ним ми нерідко втрачаємо голову, заплющуємо очі на всі небезпеки й зрештою втрапляємо в пастку своїх же ілюзій.
Чого нас вчить Друга світова війна? Насамперед того, що будь-яка агресія не повинна залишатися безкарною. Зло шириться лише тоді, коли хороші люди відвертають від нього очі й воліють не помічати. Не можна затулити долоньками обличчя та сказати “Я в будиночку”, сподіваючись, що лихо тебе омине.
Друга світова війна – це 60 мільйонів жертв і новий світовий порядок. “Ніколи знову!” – присягнулося тоді людство. А вже сьогодні це ж людство дозволяє відчужувати території і нарощувати військову потугу, висловлюючи водночас “глибоке занепокоєння”.
Поранений, отруєний газами Першої світової і нагороджений “Залізними хрестами” єфрейтор Адольф Гітлер мріяв повернути велич своїй країні, “підняти її з колін”. 78 років як Гітлер смажиться в пеклі, а ці його ідеї і досі лунають доволі відкрито та знаходять відгук у серцях людей. Жоден диктатор не може стати таким сам собою, диктатором його роблять саме люди, які підносять кумира на п’єдестал.
Сьогодні потрібно пам’ятати, що будь-яка війна закінчується, а після неї залишаються переможці й переможені. Утім, як показує досвід Японії, Італії, Німеччини, куди важливіше вміти цінувати мир, аніж кохатися у своїх звитягах, вибудовуючи культ перемоги. “Можемо повторити” – гасло божевільних різників, яким, на жаль, і досі радо дають у руки владу.
