Навесні, незабаром після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, українці дізналися багато цікавого про росіян. Знахідки, виявлені після звільнення від окупантів Бучі, Ірпеня, Ізюму, Херсону та інших українських міст, шокували найзагартованішу уяву. Тоді ми побачили, яким є наш ворог. Зрозуміли, яка вона — загадкова «російська душа». І усвідомили один з основних мотивів агресії росіян.
Розтрощені, обкрадені, перетворені на руїни оселі українців засвідчили, що на нашу землю прийшло плем’я брудних дикунів: вбивць, ґвалтівників, мародерів. Спантеличені рівнем життя українців, вони тягнули з українських осель електроніку, побутову техніку, гроші, предмети інтер‘єру і навіть унітази. А те, що не могли прихопити з собою, трощили, нищили, розстрілювали з автомата і «мітили» власними екскрементами. Така поведінка викрила симптоми важкого діагнозу суспільства окупантів. Ресентимент.
Ненависть до розвинутішого, компетентнішого, сильнішого суспільства завжди лежала в основі невротичного уявлення Росії та штовхала її на пошук ворогів. Саме так проявляє себе ресентимент — стан індивіда чи групи індивідів, які видають свою злість, спричинену низкою психологічних комплексів, за пошук справедливості. Ці індивіди є звичайними невдахами, які, будучи розчавленими власною нікчемністю, прагнуть помститися уявному ворогові за те, що він розвинутіший, успішніший, кращий.
Поняття «ресентимент» уведено Фрідріхом Ніцше в 1887 р. у роботі «До генеалогії моралі». Ресентимент — це сублімація почуття неповноцінності в особливу систему моралі, така собі хибна свідомість, постійне повернення до сукупності інтенсивних переживань, які мають негативний характер (як-от прихована злостивість, безсила заздрість). У стані ресентименту людина створює образ ворога, щоби позбутися почуття провини за власні невдачі. Відчуття слабкості й безсилля призводить до формування системи цінностей, яка заперечує систему цінностей уявного ворога.
Ресентимент є визначною характеристикою моралі раба, адже свобода передбачає відповідальність за себе і не припускає перенесення вини за свої невдачі на будь-кого іншого. Домовитися із суб’єктом ресентименту (окремою людиною або цілою країною) неможливо, адже причина агресії глибинна та ірраціональна.
Відмовляючись від відповідальності, росіянин-ресентиментал прирікає себе на рабство — залежність від вождя або зовнішніх обставин. Скидаючи з себе відповідальність за все, що відбувається з ним, він проєктує ситуацію, за якої від нього нічого не залежить. Якщо на ранньому етапі такого рабства індивіду притаманне тихе невинне ниття, то на термінальній стадії відбувається ескалація агресії, і раб поринає в стан ресентименту.
Три десятиліття після розпаду СРСР стали для України часом розбудови демократії й утвердження громадянського суспільства. Для Росїї цей період став часом розквіту радянщини, яка дбайливо зрощувалася безглуздою пропагандою у головах громадян — гвинтиків тоталітарної машини. На тлі загальної розрухи ідея величі Росії виявилася залежною від «краху Заходу» і «краху демократії». Для підтримання власної віри у велич занепалої країни росіянам доводиться постійно шукати докази: теракти, біженці чи просто снігопад у Вірджинії оголошуються «початком краху західної цивілізації».
Цей ресентимент — результат накопичених невирішених етичних і світоглядних проблем посттоталітарної свідомості. Розчаровані собою та своїм суспільством, яке не змогло скористатися перевагами свободи в 1990-х, росіяни загрузли у запереченні суб’єктності й індивідуальної політичної волі, невірі в самостійність людських учинків, у фобіях і страхах, врешті решт — у заздрощах усьому цивілізованому світові.
Три десятиліття після розпаду СРСР стали часом, що відмежував високим муром Україну, де свобода є найвищою цінністю, від Росії, де найвищою цінністю є унітаз. За унітаз росіяни воюють. Пропаганді, що лунає з унітазу голосами Кисельова й Скабеєвої, вірять. На вміст унітазу перетворилося те, чим зазвичай заведено думати у неросіян.
Ця світоглядна прірва між ними і нами вочевидь не дає спокою росіянам так само, як споконвіків їх мучила очевидна перевага західної цивілізації над радянщиною. От чому в лексиконі пересічного росіянина знайдуться глузливі слова для позначення кожної успішної нації. Американців вони називають «піндосами» або «америкосами», німців – «фріцами» або «ковбасниками», французів – «лягушатниками», італійців – «макаронниками», поляків – «пшеками», фінів – «чухонцями». У Росії прийнято зневажати всіх і кожного, і найбільше – тих, хто кращий.
Росіяни не заздрять розвинутим інститутам демократії. Вони не заздрять громадянському суспільству й народовладдю цивілізованих країн. Вони загрузли в заздрощах та усвідомленні своєї убогості перед матеріальною культурою Заходу. Вони заздрять айфонам і джинсам, а не конкурентному бізнес-середовищу. Науковим преміям, а не якісній освіті. Оскару, а не школі світової кінематографії. І замість того, аби спрямувати ресурс країни на розвиток всього цього, вони зайняті знищенням світу, якому заздрять і благами цивілізації якого так охоче користуються. Україна — це клаптик цього світу, який (нехай і тернистим шляхом, але впевнено) крокує, аби стати його органічною частиною.
Таким є ресентимент росіян. Усвідомлення власної нікчемності. Прихована під ширмою пошуку справедливості ненависть. Відтермінування помсти. І спроба задовольнитися реваншем. Цей реванш є мотивом війни, з якою на українську землю прийшов раб-ресентиментал.
Хоча українці та росіяни — не сестри й не браття (і ніколи ними не були), було би помилкою вважати, що українці начисто позбавлені синдрому ресентименту. Ознаки «культури унітазу», на жаль, присутні і в Україні. Пригадайте про це, коли наступного разу платитимете хабар, здаватимете гроші на шкільні штори або голосуватимете за популіста. Унітаз ресентименту засмоктує вас глибше й глибше щоразу, коли ви дозволяєте совку жити всередині вас.
