Початок 1990-х років відзначився розпадом «світової соціалістичної системи», припиненням існування військово-політичного блоку Варшавського договору та розпадом СРСР. Здавалося, що Холодна війна та протистояння між Сходом (тобто насамперед СРСР) і Заходом назавжди залишилися в минулому і світ вступив у якісно новий період, в якому не буде місця протистоянню на глобальному рівні. Адже вважалося, що причиною цього було існування двох антагоністичних суспільно-політичних та суспільно-економічних систем – капіталістичної та соціалістичної, західних демократій та радянського тоталітаризму. А оскільки цей тоталітаризм відійшов у небуття, а Росія нібито стала на шлях демократичного розвитку, то й причин для глобального антагонізму вже немає.
Минуло тридцять років, і виявилося, що подібні очікування були ілюзією, а людство фактично опинилося в стані нової світової війни. Часи Холодної війни зараз вже сприймаються як період відносної стабільності.
Знову в Росії звинувачують Захід та НАТО у розпалюванні агресії, намірах знищити російську державність та експансіонізмі, тим самим виправдовуючи власну агресивність та експансіонізм. Знову Захід став символом духовного та морального занепаду на тлі «духовно скріпленої» Росії. Російські реалії від тоталітарних порядків часів СРСР вже практично ніщо не відрізняє – навіть Інтернет поставлений під контроль держави, а користуючись VPN-сервісами, громадяни Росії наражають себе на небезпеку, оскільки користування ними заборонено російським законодавстом.
Отже, віра західних «совєтологів» у те, що причиною протистояння Росії з Заходом у період Холодної війни були пануюча в СРСР комуністична ідеологія та тоталітарна модель суспільства, а відхід від комуністичної ідеології зумовить припинення цього протистояння, виявилася необґрунтованою. Очевидно, причини цього антагонізму були зовсім не в комуністичних ідеях, а ховаються глибше.
Виникає підозра, що комуністична ідеологія була для Росії радянського періоду не системоутворюючим чинником, який формував її суспільство протягом більшої частини ХХ століття, а швидше, ідеологічним інструментом, з допомогою якого реалізувалася якась інша, більш «глибинна» ідеологія, яка домінувала в Росії як «до комунізму», так і «після комунізму».
Більш укоріненою у цій країні була ідеологія та політична мітологія «російського месіанізму». Ще у 20-х роках XVI століття старцем псковського Єлеазарова монастиря Філофеєм в посланні до Московського великого князя Василія ІІІ була прописана ідея, що Москва є Третій Рим “Два Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”. Тобто, згідно з Філофеєм, Москва або “возвысится как третий Рим”, або її падіння означатиме кінець світу, бо “четвертому Риму не быти”. Звідси випливає і місія Росії – врятувати християнський світ від загибелі, принести світу “духовне просвітлення”, на що нездатна жодна інша країна світу.
Захист православних устоїв був основою російської національної ідеї протягом кількох сторіч. У 1834 році міністр освіти Російської імперії Сергій Уваров сформулював принцип “Самодержавия, Православия, Народности” як основи російської національної ідеї. Популярний у російських патріотичних колах сучасний вчений-економіст та публіцист Олег Платонов пише:
“Столкновение двух цивилизаций – русской, православной, духовной, и западной криминально-космополитической. Это столкновение стало и последним актом, итогом двухтысячелетнего конфликта между Православием и западной идеологией. Святая Русь, Россия с момента принятия Христианства была главной христианской страной, наиболее последовательно сохранявшей чистоту веры”.
Іншою формою «російського месіанства» стала ідеологія євразійства. Євразійство висунуло програму перетворення всієї системи культурних і світоглядних орієнтирів, результатом чого мало стати духовне розмежування із Заходом, покликане відкрити для Росії та суміжних країн нібито властивий лише їм шлях духовного і політичного розвитку.
До будь-яких реформ у Росії, спрямованих наблизити її до Заходу, ідеологи євразійства ставилися негативно. Навпаки, більшовицький переворот 1917 року оцінювався ними позитивно як початок нової епохи, у якій Росія нібито вийшла з чужого їй європейського культурного світу і стала на самостійний історичний шлях.
Власне, комуністична ідеологія стала чудовою «ідеологічною знахідкою» для адептів «російського месіанства», адже ставила його на, так би мовити, наукову основу. Просто колишня ідея «захисту та торжества православ’я» замінювалася ідеєю «боротьби за комуністичні ідеали». Оскільки комуністичні ідеї мали багато прихильників по всьому світу, то, відповідно, Росія отримувала мільйони ідейних симпатиків на всіх континентах, а після Другої світової війни змогла утворити низку держав-сателітів як у Східній Європі, так і за її межами.
Недаремно в російських патріотичних колах період існування СРСР сприймаєтсья як «золота епоха» величі Росії, а крах СРСР Путін називав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». І зовсім не тому, що він є прихильником ідей соціалізму.
Ідея «повернення колишньої величі СРСР» охопила правлячі кола Росії так само, як після Першої світової війни багато хто з німців хотів повернення кордонів Німеччини, які існували до її початку, що було передумовою приходу до влади Гітлера і розв’язання Другої світової війни.
Гітлер використовував ідеологію націонал-соціалізму, яка, подібно до ідеології комунізму, була одним з панівних ідеологічних трендів ХХ століття і тому забезпечувала йому велику кількість прихильників не лише в Німеччині, але й за її межами.
Проблема ж Путіна та його прибічників полягає в тому, що прагнучи «повернути СРСР», він не має цілісної ідеології, яка б виконувала ту ж функцію, що свого часу виконували для забезпечення великодерждавних амбіцій комуністична та націонал-соціалістична ідеології.
Російський суспільствознавець, Андрій Кольєв на початку 2000-х років писав:
“Задача русской национальной идеологии – сформировать программу перехода от нынешнего мракобесного состояния страны к новой Империи”. Але з цим завданням «офіційні» російські ідеологи явно не впоралися. Російська ідеологія та політична мітологія являє собою дивну суміш радянської ностальгії, ідей «захисту православ’я», євразійської ідеології та національно-консервативних ідей.
Той же Кольєв пише:
«Нас интересует … тот тип консерватизма, который в современной Росии имеет не только интеллектуальные, но и организационные формы. Этот тип консерватизма тесно связан с чувством национального унижения и порывом к восстановлению статуса России как великой державы. Здесь не только можно, но и нужно проводить аналогии с идеологией “консервативной революции”, имевшей широкое распространение в интеллектуальных кругах Веймарской Республики… Первым и главным объектом критики со стороны идеологов “консервативной революции” являются институты формальной демократии, прежде всего парламентаризм, основанный на уравнительном избирательном праве и свободе политической демагогии, партийных эгоизмах и непрофессионализме … Массе противопоказана прямая власть. Прямое народовластие есть охлократия, путь в никуда … Вернуть дух массе может только аристократический режим… “Национальный лидер – непременное условие “консервативной революции”. Он не вправе ссылаться на ограничения, накладываемые законом, или на волю большинства … Масса ищет идола, а не защитника своих интересов. Поэтому вождь масс, который необходим “консервативной революции”, должен применить идеологическое насилие – показать массе абсолютную истину, открытие нового мира, новой жизни».У сучасній Росії реалізується суспільний проєкт, скерований не на її модернізацію, а будується суспільство, звернене до минулого і яке рухається до минулого. Тому не дивно, що тут панує культ смерті (своєї та чужої) та Кінця світу, коли не потрібно боятися ядерного апокаліпсису, а свідомо йти до нього («нужен ли нам мир, в котором не будет России»).
На відміну від комунізму та націонал-соціалізму у ХХ столітті, у ХХІ столітті ідеї, що транслюються з російських пропагандистських телеканалів, не мають шансів знайти велику кількість прихильників за межами Росії. Тому з їх допомогою «повернути імперію» немає жодних шансів. Саме через це російське керівництво зробило ставку виключно на силовий сценарій повернення «радянської величі», сам факт агресії намагаючись перетворити на свідоцтво цієї величі і на ідейну основу, на якій тримається правлячий режим. Тому якщо агресія і протистояння із зовнішнім світом не зможуть підтримуватися, цей режим впаде.
