У вівторок в центральній віденській газеті Wiener Zeitung з’явився коментар російського посла про те, що Україна не виконує домовленості Паризького саміту. Називався він «Угоди повинні виконуватися». Газета опублікувала мою відповідь:
Є різні види лицемірства. Є лицемірство наївне, є зухвале - а є незбагненне, захмарне. Наприклад лицемірство держави, яка пообіцяла поважати твої кордони, потім анексувала частину твоєї землі, а ще згодом вирішила повчити тебе азам міжнародного права.
Pacta Sunt Servanda - нагадує нам всім російський посол. Ну що ж, я згоден. Угоди мають виконуватися. Наприклад Будапештський меморандум, угода 1994 року, в пункті першому якої стоїть дослівно: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України». На цю обіцянку, на це чесне слово Російської Федерації Україна обміняла свою ядерну зброю. З моменту анексії Криму всім зрозуміло: чесне слово Росії вартує небагато.
На жаль, те саме стосується і деяких висловлювань російського посла щодо виконання паризьких домовленостей від грудня 2019 р.
По-перше, Паризький саміт відбувся за ініціативи Президента України. Якби Україна не взяла ініціативу на себе, кров і далі проливалась би на Донбасі, як і рік тому. Ніхто не зацікавлений у мирі так, як Україна.
По-друге, все про що було домовлено в Парижі, було запропоновано Україною — і здебільшого виконано. Полонені обміняні. Війська відведені. Додаткові перехідні пункти відкриті. Починаючи з серпня Україна дотримується перемир’я, попри майже щоденні порушення з боку Росії.
Та частина домовленостей, яка не була виконана (наприклад, щодо доступу Червоного Хреста до полонених на окупованому Донбасі, який блокується Росією), може бути обговорена на новому саміті. Проте є сторона, яка з цим демонстративно не поспішає: Росія.
Вже 6 років не знає миру Донбас. По один бік знаходяться російські прапори, зброя, військовий персонал. По інший — українські. І тим не менше, Росія продовжує свою дивну гру, удаючи, що вона не є стороною конфлікту. Проблема полягає у тому, що справжні сторони конфлікту прагнуть різних речей: Україна прагне миру, Росія прагне контролю. Звідси і намагання Москви примусити Україну визнати призначених Росією колаборантів у Донецьку та Луганську як частину української політики — і тим самим або спричинити вибух в Україні, або тримати Україну постійно під своїм впливом.
Тим часом Росія зміцнює окупацію Донбасу: роздає населенню російські паспорти, контролює український кордон, залишає за собою всю повноту рішень. Економіка цієї частини Донбасу зруйнована; більшість проукраїнських громадян або вбиті, або вигнані; український (та й будь-який інший) закон не діє. На таких умовах, без будь-якого впливу з боку Києва, Москва пропонує провести вибори і тим самим легітимізувати владу своїх представників в Україні. «Чудовий» план.
Якщо Москва справді хоче миру, то треба починати з малих кроків. Забезпечити демократичні вільні вибори. Вимкнути пропагандистську машину. Полегшити біль та заспокоїти пристрасті. На жаль, це не ті речі, якими Москва відома у світі.
