Політична ситуація в Росії дійшла до такої межі, коли “Болівар” вже всіх не винесе. Путін же пропонує своїм подільникам єдино “правильний”, як йому здається, вибір, – або ми всі разом переможемо Захід, або ви всі підете зі мною до “раю”. Єдина проблема в тому, що путінське оточення давно би послало Путіна до цього “раю”, але поки що не знає як це зробити. Але самі йти до путінського “раю” передчасно вони не збираються.
Антиселекція в Російській Федерації за більше, ніж 20 років диктаторського правління, змогла виховати людину телевізора – “putinokantropa” – особу нахабну, брехливу, що думає тільки про себе, шукає ворогів і видумані загрози по всьому світу. Ця логіка політичної неповноцінності стає дуже небезпечною для міжнародного порядку.
Москва тому з усіх сил намагається чіплятися за колишнє домінування на пострадянському просторі, бо там думають, що повернувши контроль над державами, котрі колись входили до складу СРСР, і колишніми сателітами Кремля в Європі, вони зможуть претендувати на домінування над усім світом. Робиться це настільки грубо, образливо і нестерпно для інших країн, що викликає тільки несприйняття й відторгнення подібних імперських намірів Росії.
Новою “фішкою” Кремля стала ідея залякування Європи мінімізацією ділових стосунків з нею. І хоча в Росії добре розуміють, що від цього вона стане ще слабкішою, але для її очільників головне показати свій гонор і “принциповість”. Російське керівництво, живучи у викривленій реальності, замість розроблення сучасних технологій, збільшення кількості кваліфікованих інженерів і розгортання сучасних високотехнологічних виробництв, продукує лише неспровоковану агресію. Думаючи, що тільки це додасть їм бажаного авторитету в світі.
Гоняючись за примарною першістю і намагаючись переконати інших в тому, що Росія стала “наддержавою”, вони втрачають саму РФ, абсолютно ігноруючи ті руйнівні процеси, котрі знищують майбутнє їхньої країни.
Розуміючи усе це, Європа потроху приходить до тями, роблячи закономірний висновок, що Російська Федерація все більше перетворюються на баласт, якого бажано якнайшвидше позбутися. Російські газ і нафта перестають бути настільки важливими, як це було раніше. А більше Москві нічого запропонувати європейцям. Оскільки Росія не має ні динамічної економіки, ні передових технологій, а її “погляди” і “цінності” є регресивними і безнадійно відсталими.
Та те, що Путін різко збільшує градус нагнітання конфронтації зі Сполученими Штатами та Європою, подобається далеко не всім у Кремлі і біля нього. Адже поки його блефування не набувало критичних конфронтаційних вимірів, це виглядало, як кинутий виклик західній цивілізації, в сподіванні, що вона сама відповідати на цей виклик не буде.
Проте, коли ці виклики стають більше схожі на залякування, як це відбувається після заяви міністра закордонних справ Російської Федерації Лаврова, що Москва порве свої взаємини з Євросоюзом, якщо будуть введенні щодо неї нові санкції, то це виглядає дуже тривожно.
Очевидно, що Лаврову, як і Путіну, немає чого губити. Але в цій ситуації багато російських політиків хотіли б поборотися за “автоматичний залік” і уникнути відповідальності, яку ці дві одіозні персони хочуть розділити разом з тими, кому вони стільки років віддавали злочинні накази.
Тому обставини складаються таким чином, що навіть у вищих ешелонах ФСБ/КГБ виникають великі протиріччя між тими, хто від самого початку стояв ближче до Путіна, нагромадив багатомільйонні статки і маєтності за кордоном, та новими “рекрутами” в генеральському середовищі, які не задоволенні тим, що їм перепало так мало у порівнянні з їхніми “старшими товаришами” по службі.
Пастка за Путіним закривається повільно. І ось у чому особлива гострота ситуації: вона закривається повільно, неухильно і робить цю ситуацію вже невідворотною. Коли тоталітарний лідер втрачає владу, то результатом може бути декілька варіантів розвитку подій.
Перший: нова група (близьких до нового лідера силовиків) перехоплює владу і формується новий режим, який, майже нічим не відрізняється від попереднього.
За ситуації, коли путінський режим тримається на цементуючій силі ФСБ/КГБ, це може відбутися у випадку, коли конфлікт, який вже прослідковується між “старим” і “новим” ФСБ, увійде в стадію критичного загострення.
У такому разі, “старе” ФСБ, неформальними лідерами якого є генерали Сергій Іванов, Микола Патрушев, Олександр Бортніков та Віктор Черкесов, вже не зможе утримувати контроль над “новим” ФСБ, яке представляють генерали Володимир Кулішов, Олександр Купряжкін, Ігор Сіроткін, Олег Сиромолотов, Микола Зайцев і Олександр Безверхний.
Парадоксальність ситуації, котра склалася, полягає в тому, що хоча Путін у травні 2008 року й поставив на чолі “нового” ФСБ свою довірену особу Олександра Бортнікова, однак сьогодні він не може покладатися на нових ефесбістів, з причини “нечесного” розподілу фінансових і майнових активів.
Його нові соратники з ФСБ дуже незадоволені тим, що старші колеги, ще в часи президенства Єльцина, спромоглися отримати у свою власність компанії, банки, заводи та ще багато яких привабливих активів, володіння якими вони нині воліють не афішувати публічно.
Покоління “нового” ФСБ вже змушене було задовольнятися тим, що залишилося від попереднього дерибану старшими. З цим вони ніяк не хочуть змиритися.
І якщо, в умовах колишньої відносної економічної стабільності в Росії, Путіну вдавалося хоч якось стримувати ці дві антагоністичні команди, то нині це стає робити все важче і важче. Члени корпорації нового ФСБ також хочуть свою “законну” частину з “російського пирога”.
Сьогодні Путін продовжує опиратися на угрупування “старого” ФСБ/КГБ, оскільки розуміє, що “новому” ФСБ він довіряти не може. Оскільки для останнього усунення диктатора від влади означало б не тільки власну безпеку, а й збільшення фінансових і майнових можливостей за нового президента Росії.
Одним із вірогідних варіантів дій на випередження з боку “нового” ФСБ, може стати реалізація швидкого палацового перевороту, який реалізовуватиметься під виглядом соціального тиску на владу під час потужних народних виступів у великих містах Росії.
Тоді цілком можливим є другий варіант розвитку подій: для того, щоб зберегти себе, режим вирішить замінити Путіна.
Що, в подальшому, може виглядати приблизно таким чином. Підконтрольні владі телебачення та медіа повідомляють про те, що у зв’язку з різким погіршенням здоров’я президента Росії він подав у відставку. А обов’язки Путіна (до визначення часу проведення нових президентських виборів) тимчасово буде виконувати прем’єр-міністр Михайло Мішустін.
І якщо це відбудеться дійсно саме так, то це стане лише тимчасовою передишкою для влади ФСБ. Рейтинги підтримки Путіна падають і достатньо тільки іскри для початку народного повстання. Тому “нове” ФСБ, для власного самозбереження, може спробувати діяти на випередження.
Оскільки усунення Путіна під час палацового перевороту є єдиною альтернативою, яка здатна відвернути потужне народне повстання в Росії навесні 2021 року.
Усе може повторитися за сценарієм вже свого часу випробуваним. Спочатку заміняється керівник охорони Путіна, сучасний “генерал Власик”, потім охорона і обслуга на улюблених дачах диктатора, а далі вже справа техніки.
Таким чином російській владі може вдатися, на певний час, відтягнути повний крах свого режиму, і цим уникнути розгромного для них третього варіанту. За якого, нове демократичне керівництво повністю заміняє путінське кримінальне угруповання.
ФСБ/КГБ проти Путіна. Хто кого? Опора, на яку Путін опирався стільки років, в результаті може виявитися могильщиком його влади. Адже не даремно древні римляни говорили: “Memento mori”. А Путін вів себе весь час так, ніби він безсмертний і буде правити вічно.
