Медійна активність російського переговірника по Донбасу Дмітрія Козака завершилася появою в російських ЗМІ так званого «кластерного плану», про який багато говорили в останні дні. Слідуючи правилу «не читайте до обіду радянських газет», не берусь судити про їх автентичність, тим паче, жодна інша сторона, яка заслуговує на довіру, навряд чи це підтвердить. Очевидно, що такий «злив» був домашньою заготовкою Кремля, а нещодавня публічна відмова Андрія Єрмака прийняти умови Козака про переформатування «нормандського» формату, напевно, стала тригером для відмашки на публікацію проектів.
Але цікавий не стільки зміст документів. Навіть побіжний перегляд підтверджує незмінність позиції російської сторони - делегітимізація нормандського формату, надання першої ролі ТКГ, просування своєї логіки мирного врегулювання на основі прямого діалогу між Києвом та Донецьком/Луганськом, безапеляційне втручання в роботу ВРУ.
Значно більший інтерес становить загальний контекст публікації.
По-перше, очевидною є стагнація переговорного процесу. Розкриваючи деталі переговорного процесу, Москва доводить цю стагнацію до нижньої точки. Маючи у своїх руках такі козирі, як можливість нагнітати ескалацію на Донбасі, Кремль розраховує повністю перехопити ініціативу в свої руки, як завдання максимум - повністю дискредитувати нормандський формат як «неефективний» та добитися переговорів віч-на-віч з Києвом з усіма трагічними для нас наслідками.
По-друге, непоступливість США та ЄС викликає відверте роздратування Москви, звідки все гучніше лунає конфронтаційна риторика. Недаремно на Смоленській згадали про річницю так званого «розвороту над Атлантикою» Примакова 24 березня 1999 року. Вірна ознака того, що далі нас чекає новий етап «зосередження Росії» та шантажу для окреслення зони інтересів. Тобто Києву варто готуватися до серії чергових провокацій і загострень, а також відсутності будь-якої гнучкості в переговорному процесі.
По-третє, Київ має зробити належні висновки та бути більш виваженим у своїх ініціативах. Публікуючи документи, Кремль, серед іншого, розраховував показати нескоординованість позицій Києва, Берліна і Парижа, де існують два дещо відмінні підходи, а не єдина позиція, як про це ще нещодавно переконувала Банкова. Через це, Київ мав би остаточно відмовитися від нещодавно озвученої Володимиром Зеленським ідеї про двосторонні зустрічі лідерів четвірки, натомість активізувати переговори в тристоронньому нормандському форматі Київ-Берлін-Париж на різних рівнях.
Варто також вибудувати нову комунікаційну стратегію, виходячи з конфронтаційного настрою Москви, щоб не провокувати надмірні очікування в суспільстві від переговорного процесу та позбутися надмірної залежності від ефемерного режиму тиші на Донбасі.
І, найголовніше, насторожує самозаспокоєння, яке панує на Банковій на фоні активності Кремля. Мається на увазі відсутність контактів з партнерами по обидва боки Атлантики, яких варто було б поінформувати про українські оцінки поведінки російських переговірників та ймовірні сценарії на найближче майбутнє. Замість цього, Банкова витрачає дорогоцінний зовнішньополітичний ресурс не на мобілізацію та консолідацію міжнародної проукраїнської коаліції, не на термінові контакти в Брюсселі та Вашингтоні, а на скарги Сімці та партнерам на обмальовані стіни Офісу. Шкода, що команда Зеленського вкотре загубилась у визначенні пріоритетів та віддала перевагу внутрішнім розбіркам, ніж просуванню національних інтересів.
