[xvalue_foto1]Ну от що ти з цим поробиш? Сидів нещодавно в компанії одної шанованої мною людини. Вища освіта, робота на колись дуже престижному підприємстві, досвід бізнесу, все інше. Шикарний співбесідник. Людина дуже розумна і потерта життям. Балакаємо на теми політичні. І раптом.«А от знаєш, я зараз чекаю коли мені перерахують борг за комуналку». Мов сокирою мені межі очі. «Що?» - перепитую. А у відповідь повний набір до болі знайомих тез. Про те як Порошенко пограбував народ схемою Роттердам+, про те як Ахмєтов возив вугілля з власних шахт, а опалення подавав по світовій ціні, про те що тарифи на комуналку завищені… І на біс – новина, про те що мій співбесідник уже рік не платить за комуналку, бо чекає що от скоро тарифи перерахують по новій формулі – і платити нічого не доведеться.
Вдихаю. Видихаю. Починаю розповідати. Про те як довести тарифи на комуналку МВФ пообіцяла ще прем’єр Юлія Тимошенко, про те що кредитувати Україну, аби грішми тих кредитів держава закривала борги своїх громадян (тобто аби ті кошти держава просто прожирала) МВФ не стане, а таких низьких відсотків як у МВФ нам не дасть жоден іноземний банк. Що нарешті, високі тарифи на комуналку – це платня за Незалежність, бо не можна так, відчувати себе Незалежними, а витрати свої оплачувати лише частково. Частково свої витрати оплачувати може підліток – бо перебуває на утриманні у батьків. Але в той день коли підліток виходить в дорослий світ, приходить жорстоке усвідомлення, або – за себе все платиш сам, або - виконуватимеш все чого хочуть батьки, бо вони тебе утримують.
Вислухав мене цей мій співбесідник – і знову за своє. А от, мовляв, виступав по телевізору професор такий-то і казав, що нас дурять! А от виступав колишній міністр і казав що Роттердам+ - то афера! А от!
Знаєте, я теж терпіти не можу коли мене дурять. Я не навиджу коли мене грабують. Але разом із тим я знаю інше – нема в нашого народу відчуття сильнішого, за жагу зберегти своє право на халяву. Якщо десь вдається урвати – українець урве, і сприйматиме цю дію не як крадійство а як форму героїзму. Людина яка примушує українця платити за певний товар і послугу більше ніж українцеві хочеться, перетворюється для нього на ворога № 1. 43% громадян проголосували за партію «Слуга народу». 42% громадян жадають зменшення тарифів на комуналку. Вам потрібне ще якесь пояснення успіху «Слуги народу»?
За Незалежність треба платити. Платити треба не тільки кров’ю на фронті (і як раз фронтовики на комуналку мають чималі знижки), платити мусить ще й кожен громадянин, кожного місяця – оплачуючи вартість комунальних послуг наданих йому генеруючою компанією. Просто тому, що інакше послуг не буде, бо або генеруючій компанії різницю між тарифом і реальною вартістю покриватиме держава – з податків платників (а це джерело корупції апріорі). А якщо держава кошти платників спрямовує на прожирання, а не на інвестиції в інфраструктуру – то каюк буде такій державі. Ми будемо тоді приречені на огидні дороги і мости що розсипаються. Якщо до цього пригадати те, як насправді наші громадяни сплачують державі податки…
Все це розуміють дорослі люди. Люди, які знають – вічної халяви не буває, за все в житті треба платити, і в кращому разі – грішми. І проблема команди президента Порошенка була як раз в тому, що вона пішла на такий крок, сподіваючись, що суспільство – зрозуміє. Що суспільство – доросле. Що суспільство уміє працювати з інформацією і відрізняти популістичний слиз від гіркої суворої правди. І от лихо в тому, що чимало наших громадян – не дорослі ніяк. Вони розслаблені, байдужі і інфантильні, як… підлітки. Звідти – голосування «по приколу». Звідти – свята віра в те, що «прийде хороший президент і перерахує борги». Звідти – таке шалене бажання вірити популістам, а не тим хто обіцяє піт, кров і сльози, а в підсумку – розвинуту державу.
Є така приказка. Тоталітаризм ставиться до своїх громадян як до дітей, авторитаризм – як до підлітків, демократія – як до дорослих людей. Наразі очевидно – чимало наших громадян дожили до здатності народжувати дітей, навчилися працювати і кохатися, але морально вони ніяк не дорослі. І дорослішати - не хочуть.
Є й хороша новина. Дорослішати їм доведеться. Але – значно більш болісно, ніж вони мали шанс. Бо, ну от розумієте – див не буває. Переговори української влади з МВФ – не за горами. Генеруюча інфраструктура потребує інвестицій. А країна потребує чималих інвестицій в інфраструктуру. Дива не буде – тарифи ніхто відчутно не зменшить. Люди які не платили за комуналку, сподіваючись що «перерахують», одного дня відкриють для себе що в них же БОРГИ! А по боргах – доводиться платити.
