Це якщо коротко про результати женевської зустрічі Джо Байдена та Володимира Путіна. Свідчень цьому є безліч - від коротшої чи не вдвічі тривалості саміту до окремих підходів до преси, від кам’яного спокою американського лідера до нервової квапливості Путіна під час розмови з журналістами. Можливо сторони і говорили однією мовою за столом перемовин, але інтерпретація висловленого у кожного своя.
А тому женевські перемовини - це не про кінець протистояння, це про початок нового етапу давньої геополітичної гри. За такого підходу шансів на досягнення так званих “великих домовленостей” між Білим домом та Кремлем не було від початку. Вашингтону і Москві треба було з перших вуст почути вихідні позиції свого опонента, його бачення та цілі, особисті переконання та занепокоєння, прощупати сильні та слабкі сторони. Про таке часто кажуть, що сторони хотіли “звірили годинники”. Виявилося, що у кожного свій “часовий пояс” і свій годинник.
Що цікаво?
1- Путін розкрив “емоцію” перемовин. Його спілкування з пресою стало продовженням розмови з Байденом за зачиненими дверима. Причина для цього зрозуміла: Кремль не почув за столом перемовин визнання своїх підходів Вашингтоном і вилив свій настрій у публічний простір у спробі перехопити інформаційний порядок денний. Це і про Арктику та північний морський шлях, і про де і в кого краще поважають права людини, і про кібератаки, а також і про Україну. Цілком очевидно, що аргументи російської сторони Байдена і його команду не вразили.
2- Путін “обома ногами” у минулому. У Кремлі мабуть розраховували використати зустріч з президеном Байденом для підсилення (легітимізації) своїх давніх наративів, включно по Україні, які і раніше не викликали розуміння у більшості столиць колективного Заходу. Саме звідси походить бажання Путіна під час прес-конференції озвучити якомого більше деталей. Натомість очікуваної в Москві реакції не буде. Світ побачив очевидну неготовність очильника білокам’яної змінювати свою поведінку і припинити створювати додаткові проблеми. Байден знайшов вдалу лінію, апелював до авторитету російського глави, який далі тане. Не зачепити самолюбство Путіна це не могло.
3- Путіну потрібна перемога в Україні. Кремль вважає, що Вашингтон може цьому сприяти, і інтереси Києва не є важливими. Про це свідчить не лише непропорційно більший час, який Путін присвятив нашій державі, коментаючи результати зустріч. І не лише присутність радника по Україні в його команді у Женеві та рясна інформаційна артпідготовка россмі ще напередодні зустрічі. У Кремлі розуміють, що саме у питанні України позиції Росії є найбільш вразливими і саме ця тема тягне репутацію Путіна до нуля. Без розв’язки по Україні руки Москви і далі будуть зв’язаними. І це погана новина для Києва, адже напруженість не зменшуватиметься.
Як висновок: позиції колективного Заходу в особі Байдена та Росії в особі Путіна залишаються діаметрально протилежними, антагоністичними. Озвучені Байденом “три-шість місяців” для того, щоб побачити чи Росія почула занепокоєність Заходу, Кремль використає на свій манер. Варто пам’ятати, що чинник Північного потоку 2 нікуди не зник. Для України це дорогоцінний час для того, щоб докласти всіх можливих і неможливих зусиль для зміцнення міжнародної коаліції на свою підтримку. До Білого дому наприкінці липня президент України має приїхати готовим до предметної розмови з Байденом щодо просування українських позицій на треку відсічі агресії РФ і відновлення суверенітету і територіальної цілісності України. І повернутися з Вашингтону з “матрицею врегулювання” на засадах національних інтересів України. Тоді буде над чим працювати і у форматі консультацій між Вашингтоном та Москвою щодо мирного процесу а-ля Волкер-Сурков, і з чим зустрічатися з Путіним.
