Путіну ніяк не дають спокою лаври “Сталіна-мовознавця”. Російський диктатор намагається й собі виступити в ролі “народознавця”, неодноразово стверджуючи, що росіяни і українці – це одна нація. Тепер же довічний президент Росії вирішив піти далі – він анонсував, що готує статтю про історію росіян в Україні та про штучно розділений “однин народ”. Тому можна спрогнозувати, що незабаром вийде мільйонними накладами “Короткий курс історії Росії” за авторством Путіна, який стане обов’язковим для вивчення на всій території Російської Федерації і окупованих росіянами українських землях. Це ж саме весь час розповідає й путівізор, на якому тема спільності українців і росіян стала ледве не головним наративом.
Водночас, необхідно пам’ятати, що будь-яка дія Путіна є частиною спецоперації або підготовкою до неї. Так було і буде, доки він перебуватиме на вершині влади. Відповідно, потрібно і ставиться до цього як до спецоперації.
Хоча, подібні ідеї роз’єднаного “одного народу” першим почав висувати не Путін, а Гітлер. Результатом чого став аншлюс Австрії. Проте навіть він не наважився на окупацію німецькомовної частини Швейцарії.
Сучасна Росія страждає від свого “українського комплексу”. І ця задавнена хвороба московітів на сучасному етапі розвитку української державності ставить, як основну проблему, самоідентифікацію та усвідомлення своїх внутрішніх і зовнішньополітичних пріоритетів українською нацією.
У свою чергу, ієрархія внутрішніх і зовнішньополітичних пріоритетів повинна бути обумовлена чіткою політичною позицією. Адже в основі української політичної платформи має лежати почуття самозбереження народу і держави, прагнення перешкодити зміні переорієнтації стратегічних геополітичних інтересів та недопущення перегляду історичного вибору українського народу.
У цьому сенсі зовнішньополітична стратегія України має враховувати всі фактори ризиків геополітичних небезпек, особливо виділяючи серед них головний – формування ієрархії зовнішньополітичних пріоритетів імперської Росії, де на нинішньому етапі Україні й українцям відводиться ключова ланка.
Сьогоднішня путінська історична доктрина побудована цілком на тому, що вихідним пунктом російської державності є Київська Русь. І тому остаточне розмежування України та Росії ставить під сумнів саму історичну спадковість державної влади в Російській Федерації. Путіністи усвідомлюють, що без України історія Росії не має початку, а отже, і позбавлена сенсу.
А коли держава, яка претендує на світові домінуючі впливи, не має своєї історії, то вона не має при цьому й історичних перспектив.
Викрадач історії” Путін вважає, що повернення України в сферу “русского мира” шляхом знищення її незалежності, є ключовою умовою можливості існування російської держави.
Це і пояснює той факт, чому Кремль, окупувавши український Крим і розпочавши довготривалу війну на Донбасі, робить усе для того, аби Україна так ніколи і не відбулася як повноцінна держава.
Оскільки остаточне державне розмежування російського і українського народів ставить під сумнів існування російської держави саме як імперського утворення. Адже в Росії добре пам’ятають слова Збігнева Бжезінського, який свого часу сказав: “Росія без України – не імперія”.
“Український комплекс” Москви бере свої початки в часах Російської імперії і Радянського Союзу. А це означає, що російська влада не почувається добре, коли такі країни, як Україна, Грузія, Молдова чи держави Балтії (які вже давно в НАТО і ЄС) випадають зі сфери прямого російського впливу.
Коли Україні вдасться повністю й безповоротно зірватися з “орбіти” цивілізаційного впливу Росії, то у такому випадку Москва позбавиться всякого сенсу утримувати під своїм контролем “споконвічні російські землі” – Чечню, Татарстан, чи Бурятію.
Іншими словами, остаточне державне розмежування України і Росії є об’єктивним джерелом розпаду російської державності.
Звідси і невгамовне бажання Кремля “возз’єднати” Україну з Росією, керуючись концепціями псевдоісторичної тяглості і спадкоємності, хоча для цього необхідно подолати українську національну ідею та масово перетворити самих українців на малоросів, які вважатимуть найбільшим для себе виявом свободи можливість перебування у московському рабстві.
Для цього Росія, наскільки це тільки можливо, використовує певні етнодемографічні, регіональні, мовні, економічні і соціальні відмінності українських територій, які, у більшості випадків, було штучно створено нею ж самою в роки колонізації України.
Москва вносить лінгвістичний компонент у свою неприховану боротьбу з українською національною ідентичністю, заперечуючи при цьому не лише мовну, культурну і історичну самобутність українського народу, а й саме існування його як окремої від росіян нації.
Необхідно визнати, що за майже 30 років відновленої української незалежності, за деякими параметрами Україні так і не вдалося остаточно позбутися впливів Москви.
А це, в свою чергу, гальмує збільшення ролі України на світовій арені і її впливів на світові геополітичні процеси. Усі ці роки Кремль робив все задля того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як частину Росії, що відкололася від метрополії, і лише тимчасово виступає у невластивій їй ролі незалежної держави.
Із недолугої кремлівської логіки випливає, що проблема російсько-українських відносин полягає в тому, що, будучи самостійною, Україна автоматично стає ворожою для Росії державою. Адже, на думку апологетів модерного російського імперіалізму, ця антиномія закладена в самій логіці історичного розвитку. А її причина полягає в нібито “генетичній спільності” двох слов’янських народів.
Геополітичний компонент українського державного будівництва весь час наштовхується на протидію і дискредитацію України Росією серед світової спільноти.
Завдяки газовій залежності низки провідних європейських держав (особливо Німеччини і Франції), та недалекоглядності їхнього керівництва, Російській Федерації на певний час вдалося заблокувати входження України в НАТО та Європейський союз.
“Братні відносини” України з Росією нині зайшли так вже занадто далеко, що єдиним принципом відносин із кремлівцями може бути такий: “Якомога подалі від загадкової російської душі”.
“Острів невезіння” під керівництвом Путіна – це не зразок для українського народу.
Після Революції гідності Україна зробила свій чіткий прозахідний вибір, але Москва, використовуючи “п’яту колону” в Україні, знову хоче спихнути її на цивілізаційне роздоріжжя.
Проте Путін не враховує одного – російсько-українська війна, яка триває вже більше 7 років, докорінно змінила ставлення українського народу до новітніх колонізаторів.
Не дивлячись на великі втрати на фронті і важку соціально-економічну ситуацію в Українській державі, український народ лише ще більше впевнюється в тому, що він правильно зробив свій остаточний вибір на користь входження до західної цивілізації, НАТО і Європейського союзу.
