Дозволю собі парочку маргінальних думок про одного цілковитого маргінала. Ні, цього разу не про ще якесь "особливо обдароване" з зеленської каманди маладой. Про Левченка. Ця істота, яка за своєю поведінкою та інтелектом мало чим відрізняється від добре всім знаного Ківи, повернулася в Україну. Повернулася з викликом, шумом і відчуттям особистого тріумфу. І у зв'язку з цим фактом треба розібратися з деякими правовими деталями, щоб не допускати зайвих інсинуацій.
Адже більшість ЗМІ у цій ситуації акцентують, на тому, що Лєвчєнка виграв суд проти України в ЄСПЛ. А тому, мовляв, саме через недопрацювання колишньої влади, яка не змогла його притягти до відповідальності, зараз уже не може бути покараний і так нагло себе поводить. Але це брехня. Правда лише те, що дійсно, кримінальна справа щодо злочинів проти національної та расової рівності зайшла у тупик та не була завершена. І через неуважність Київської прокуратури виник факт порушення, яким і скористалися адвокати мерзотника в ЄСПЛ.
Та справа стосувалася антиукраїнських висловлювань істоти ще в 2007 році. У пресі їх ще прозвали "Березневими тезами Миколи Левченка". Вони були настільки брутальними, що їх жорстко розкритикували навіть багато чільних членів Партії регіонів аж до Бориса Колєснікова включно. Але, попри вимогу багатьох, його не лише за це не виключили з партії, але й не зняли з посади секретаря Донецької міської ради (на посаді перебував аж три скликання) та й незабаром обрали заступником голови Донецької облорганізації ПР. У 2012 році ще й по округу пройшов до Верховної Ради. Фактично, був одним із лідерів відверто антиукраїнського крила ПР. Такі аномальні успіхи Левченка після його диких заяв пояснюються лише особистими симпатіями до нього Ріната Ахметова, про що той відверто сказав у фільмі "Інший Челсі".
Чому при Ющенку проти відвертого україноненависника та ксенофоба не відкрили справу? Не знаю. Тим більше, що тоді Рада підтримала мій законопроект про посилення відповідальності за злочини на ґрунті расової, національної та релігійної нетерпимості. Такий собі тихий саботаж виявився, бо в його словах та закликах явно проглядався склад злочину. Звісно, що за президенства Януковича в Лєвчєнка все було в повному порядку. Зате після перемоги Революції Гідності в нього почалися реальні проблеми. він у той період перебував не в Києві, а в Донецьку, надсилав маси на антимайдан, був учасником ряду проросійських акцій, у тому числі й у проголошенні ультиматуму українській владі. Я із здивуванням раптом виявив сьогодні на російській Вікіпедії дивовижне переродження. Очевидно, готуючись до повернення в Україну, Левченко подбав про переписування своєї біографії. Там збережено його образ політика з проросійськими поглядами (проте лише в сфері національної ідентичності й мови), але він уже описаний, як ледь не єдиний захисник українського Донбасу від сепаратистів (!!!). Насправді ж, Лєвчєнко активно підтримував сепаратистські акції, але незабаром пересварився з Губарєвим і доволі скоро став небажаним для нових господарів окупованого Донбасу. Причина, очевидно, в тому, що він хотів зберегти на Донбасі владу Партії регіонів, обком якої очолив у 2014 році. А сепаратистам і рашистським господарям збереження в регіоні впливів партії, яка залишалася в статусі загальноукраїнської, а також персонального контролю Ахметова не було вже потрібно.
Тому погастролювавши в напівокупованому Донецьку, Левченко ще на короткий час заїхав до Києва. Тут відзначився провокаційним виступом у Верховній Раді 22 червня 2014 року. Тоді під час розгляду рішення президента Порошенка про часткову мобілізацію заявив: «Сегодня мы поняли, что власть будет продолжать убивать украинцев». Далі головуючий Турчинов відключив йому мікрофон та закликав "п'яту колону, що служить Путіну, припинити провокації". Почалася бійка, після якої Левченко покинув не лише Раду, але й Україну та перебрався до Москви, де брав участь в антиукраїнській діяльності під контролем рашистських спецслужб, був частим гостем рашистських телепомийок, але при тому швидко маргіналізувався і втрачав інтерес для нових господдарів.
У 2014 році діяла депутатська недоторканність, але вже 16 січня 2015 року в СБУ проти Левченка відкрили кримінальне провадження та оголосили його в розшук. Стаття, за якою його звинувачували ст. 161 "Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками", а саме її частиною 3: "3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені організованою групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років".
А далі виникла правова проблема. Левченко переховувався на Росії. Наші недорогенькі депутати (навіть із дуже галасливо-патріотичних фракцій) блокували зміни до законодавства щодо заочного розслідування та засудження. Лише пізніше трошки поступилися в незначних деталях, що дало змогу засудити Януковича та хоч якось вести процес проти убивць Небесної Сотні. Справу проти Левченка розслідувати не вдалося. А потім збігли процесуальні строки й Київська міська прокуратура через якийсь недогляд не вчинила відповідних дій (офіційного зупинення розслідування або ж закриття справи). Саме цим і скористався Левченко в своєму позові проти України. Він ніколи не був виправданий за суттю своїх злочинів, а лише за процесуальними ознаками.
А тепер про основне. Я ж чому так детально описав усі попередні перипетії? Бо там була лише стаття 161. А зовсім не стаття 110 про посягання на територіальну цілісність України, а саме її частина 3: "3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків, - караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі з конфіскацією майна або без такої".
Про це заявляв у січні 2015 року радник Наливайченка Маркіян Лубківський, але, очевидно, щось переплутав, бо в документах про розшук Левченко значився лише за вже згаданою ст.161. І саме через загрозу відповідальності за один із найважчих злочинів проти держави Левченко боявся повернутися в Україну в часи Порошенка та й навіть після перемоги Зеленського. Ця стаття, на відміну від 161-ої, не має терміну давності. І відкрити провадження по ній можна навіть через десятки років після злочину.
Але раптом щось сталося, після чого Левченко раптово осмілів і припхався в Україну та ще й почав відверто бикувати (тут наводжу скрін його звернення до журналіста й керівника НВ Сича (а як же він Порошенка брудом обливав, напросився на бумеранг)). Рішення ЄСПЛ стосується зовсім інших звинувачень і не може бути індульгенцією щодо його основних злочинів. Сам Зеленський ніби ж поміняв риторику й усім розказує, як він зараз проти проросійських політиків та олігархів бореться...
Чомусь у перші півтора роки зеленого правління, коли Зеленський демонстрував доволі відверту проросійськість, Левченко не повертався, а тут під такі ніби загрозливі для себе заяви Зеленського приїхав. Та прибув тому, що не просто знає ціну цим нікчемним заявам, які зелене непорозуміння робить лише для піару, а тому що отримав чіткі гарантії безпеки й недоторканності. Хто йому їх дав? Думаю, що одіозний Татаров, який тепер якраз курує правоохоронну систему й виступає юридичним прикриттям для сил реваншу. Чи були ці гарантії підкріплені позицією Єрмака та Зеленського? Не знаю, хоча Татаров подібні резонансні дії без узгодження робити не став би.
А для чого Левченка висмикнули з рідної Москви в непривітний для нього Київ? Тут уже можу тільки здогадки висувати. Мені здається, що це пов'язано з новою реінкарнацією в політичному житті Ріната Ахметова та його середовища. І тут відбуваються особливо неприємні речі. Адже раніше він, попри всі претензії, не демонстрував антидержавних чи проросійських тенденцій. Але в кінці минулого року в Москві остаточно списали безпорадного Медведчука й почали шукати нових партнерів в Україні. За багатьма деталями можу судити, що це відновлене єдності колишнього Опозиційного Блоку в форматі 2018 року: Ахметов, Бойко, Льовочкін. Ці партнери Москві зараз значно цікавіші за Медведчука, тим більше, що вони зуміли не просто вибудувати контакти з владою, але й у значній мірі взяти під контроль Зеленського, частину його фракції та Кабінет Міністрів.
А за дружбу з Кремлем треба платити. Ви звернули увагу, як з другої половини минулого року почала мінятися тональність виступів на ахметовських медіа? А протягування в Раду одіозного Аксьонова? Рінат Леонідович со товаріщі, очевидно, має стати замінником та витіснити попередніх партнерів Кремля й перехопити їхній електорат. І не заважати Зеленському надгризати неперебірливу частину патріотичного електорату. У відверто проросійському сегменті в оточенні Ахметова нема помітних постатей - гляньте хоча б на його людей у Раді: Гриб, Магера, Магомедов... Вони формували свій імідж під центристську й доволі проукраїнську лінію. Зажирілий Новинський явно не викличе екстазу ні в кого, окрім синоду РПЦ. Колєсніков став аж надто деструктивним, а Вілкул розписався в явній неспроможності. А от Лєвчєнка - відомий своїми прорашистськими заявами активіст та боєць п'ятої колони. Для свого середовища він людина доволі харизматична. Чи не для нового партійного будівництва з метою активізувати під себе виборців Сходу й Півдня притягнули його з Москви?
