Мені завжди подобалися пароніми, слова, які є близькими за складом і звучанням, але різними за значенням. Така собі магія мови, коли одна буква може утворювати смислову прірву між дуже подібними словами, а відповідно вказувати на різні, часто протилежні поняття, явища і символи.Після Революції Гідності в українському інформаційному просторі часто звучав дієприкметник «переможний» у словосполученнях зі словами «народ», «український дух», «майдан» тощо. Тоді здавалося природнім, що нашим громадянським суспільством захоплюються в країнах сталої демократії, а лідери провідних держав не шкодують компліментів. Але ілюзія тривала недовго, бо середньостатистичний українець, тобто переважна більшість українського народу, і слово «переможний» як ті антонімічні пароніми – лежать в різній понятійній площині.
Факти можна по-різному трактувати, але минувшина, як би ми її не прикрашали, подибуючи лише позитивні для нас епізоди, вперто доводить українству про його історичну поразку. Головний аргумент на підтвердження цієї тези навіть не бездержавність протягом століть, а нездатність і небажання чинити спротив і боротися в екстремальних ситуаціях, за винятком, звичайно, невеликого відсотку відчайдух. Ментальне провалля ми бачимо між переможними пасіонаріями і переможеним плебсом, який не готовий і не хоче відстоювати свою ідентичність.
Хтось може заперечити, мовляв, локомотивом світового поступу завжди була меншість. Так, але науково-соціальний прогрес і національне самовираження поняття нетотожні. Мірилом здоров’я етносу є його активність, особливо в ситуації небезпеки. От, як би повели себе, скажімо, поляки, якби їхня країна втратила частину території і вимушена була захищатися від агресора? Який відсоток їхнього суспільства вимагав би миру і негайного припинення війни?
Серед моїх друзів у ФБ є етнічний поляк, познанський адвокат. Я особисто з ним не знайомий, але завжди з цікавістю переглядаю його пости. Ця людина з особливою симпатією ставиться до України та українців, самотужки вивчила нашу мову, якою вже досконало володіє, є організатором безкоштовних юридичних консультацій для наших громадян на території Польщі. Так ось, він досі не може змиритися з тим, що українці, як він вважає, в своїй основній масі не хочуть бути українцями. Його польська логіка, ментальність, генетична пам’ять відмовляються сприймати і розуміти сусідів, котрі у своєму житті керуються принципом «какая разніца».
Українська нація важко хвора. Її нищили духовно, ментально, фізично не одне століття, і такий комплексний геноцид не міг не позначитися на наступних поколіннях. Негативний природній добір, постгеноцидний комплекс (синдром), про який завжди наголошував відомий дослідник голодомору Джеймс Мейс, призвели до несприйняття теперішньою більшістю національної ідеї та її атрибутів.
З різних причин ця тема була непопулярною, особливо для політиків. З початку 90-х вони навперебій розповідали про мудрий український народ, намагаючись сподобатися електорату. А переможені українці спочатку масово віддавали свої голоси комуністам, які свого часу вбивали їхніх батьків і дідів, згодом український виборець завзято голосував за популістів і кримінальних елементів. Активно заговорили про тотальну відсутність у громадян державницького мислення лише після останніх президентських виборів. Хоча перемога «зеленого» кандидата більше свідчить про світову тенденцію довірливості обивателя і про його піддатливість будь-якому впливу та маніпуляціям.
Сто років тому Українська революція зазнала поразки саме через національну інфантильність селянства, яке в кращому випадку спромоглося на отаманщину, захищаючи власні господарства та містечкові вольності. Аналогічна ситуація склалася в новітній історії. Тільки лінивий не згадує про втрачені 28 років нашої державності, які ми змарнували на відміну від наших західних сусідів. Та чи могло посттоталітарне українське суспільство ґенерувати і головне – сприймати якісь державотворчі ідеї? Певно, ні, бо для цього не було і нема відповідного національного фундаменту, а країна отримувала таких лідерів, на яких заслуговувала: комуністів, латентних ворогів, бандюків, аферистів, згодом – олігархів, невігласів. Навіть в 2014 році українці теж голосували за мир, а не за перемогу над ворогом.
Чи програло українство остаточно? Ми переможена нація і йдемо в небуття чи ще маємо шанс на реванш? Чи є в нас еліта, здатна на самопожертву? Чи може вона легітимно прийти до влади? І навіть якщо припустити, що біля керма держави опиняться люди, здатні на рішучі кроки в у всіх сферах державотворення, спротиву якого масштабу тоді чекати? Чи зможуть наші переможні пасіонарії захистити країну від внутрішнього ворога, переможеної більшості і, звичайно ж, «братнього народу»? Які ми понесемо при цьому втрати, в яких географічних межах опиниться держава, навіть якщо втримається?
На всі ці питання ми скоро отримаємо відповідь, час стискається, розв’язка близько…
