Росія сьогодні остаточно перетворилася не просто на територію несвободи. Вона експортує цю несвободу на весь пострадянський простір, і це її основна “скріпа”. Але тільки тоталітарний путінський режим впаде, як “картковий будиночок” почнуть валитися усі репресивні режими. Починаючи від режиму білоруського диктатора Олександра Лукашенка, закінчуючи туркменським деспотом Гурбангули Бердимухамедовим.
Українці на сумному досвіді Білорусі, яка ніяк неспроможна позбутися довічного диктатора Олександра Лукашенка, можуть побачити, що б відбувалося далі з їхньою країною, якби її президентом і далі залишався “профеcсор” Віктор Янукович.
Російська Федерація намагається експортувати несвободу і в сусідню Україну. Окуповані Москвою Крим і частина Донбасу вже давно перетворилися на “зони несвободи”. А Кремль виношує все нові і нові плани окупації всієї території України.
Росія застосовує зброю замість дипломатії, і, дотримуючись старого способу мислення, використовує приховану підривну діяльність в сусідніх країнах як інструмент досягнення своїх політичних цілей.
На Заході мусять нарешті усвідомити, що міжнародне право для Москви є анахронізмом, яке вона заміняє на право сильнішого. А на такі “дрібниці”, як Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаний у Гельсінкі, Будапештський меморандум, фактичне закінчення терміну оренди бази російського військово-морського флоту в українському Севастополі в 2017 році та рішення міжнародних судів, у Кремлі воліють просто не звертати увагу.
Для Путіна нарощення військової сили Росії та збільшення розміру територій, які перебувають під владою Москви, стало першочерговим завданням. І сферою “стратегічних інтересів” у Путіна вважають мало не увесь світ.
Не говорячи вже про те, що будь-яка сусідня держава, котра декларує свої власні національні і оборонні інтереси, сприймається кремлівцями, як потенційна загроза, на яку потрібно відповідно реагувати.
У Росії й досі не розуміють, чому жодна з країн колишнього Східного блоку, і чути не хоче про входження в якісь союзи з Москвою. Як і те, що існуючі кордони, які закріплені міжнародним правом, є непорушними і що незалежні держави, якими є Україна і Грузія, мають свободу вибору укладати договори з іншими країнами та самостійно вирішувати питання щодо свого членства в НАТО і Євросоюзі.
Водночас несприйняття Заходом російського вторгнення в Крим і Донбас, Москва оголошує “пещерною русофобією” та спадщиною Холодної війни.
Протиставлення Росії себе людській цивілізації виявляється в бажанні підім’яти її під себе. В цьому протиріччі полягає вся політика Кремля, і без усвідомлення цього важко зрозуміти навіщо Путін постійно провокує конфлікти з країнами західної демократії.
Тактика Москви – заплутати й деморалізувати ворога. І Росія, використовуючи досягнення сучасних технологій, намагається маніпулювати виборами і новинами на Заході.
Вихований на патологічно агресивних традиціях КГБ, Путін від початку мав стійку антизахідну орієнтацію. Але тривалий час багато хто із західних політиків залишав поза увагою його сумнівні погляди, прагнучи до порозуміння з тим, хто звик домовлятися тільки з позиції сили.
Тому будь-які невмотивовані поступки Росії передбачено призведуть лише до збільшення путінських експансіоністських бажань.
Путіну потрібні всі території держав, які колись Росія силою затягнула до СРСР. Тому Україна, Грузія, Білорусь і Молдова можуть стати лише початком збирання усіх так званих “споконвічно російських земель”.
Далі будуть держави Балтії і Польща. А потім черга може дійти навіть і до Угорщини, не дивлячись на те, що нині її прем’єр Віктор Орбан так посилено заграє з Путіним.
Нині в Україні вирішується доля Європи, і не тільки Європи. Тому в європейських столицях мають зрозуміти, що у разі падіння Києва в протистоянні з Росією це означатиме і їхню поразку.
У Москві користується тим, що європейці заражені “вірусом страху” перед Росією. А загроза з боку Російської Федерації є куди більшою, ніж це бачиться з європейських берегів. Путін прагне відновити колишню гегемонію СРСР, і тому для нього суверенітет сусідніх держав є пустими словами.
Тому у протистоянні Російській Федерації введення санкцій явно замало. Не дивлячись на те, що вони повільно руйнують російську економіку, вони жодним чином не стосуються путінської верхівки влади.
Україна потребує військової підтримки від своїх західних партнерів, і цей захист нині міг би полягати в наступному.
Можна розглянути два варіанти, які б допомогли Україні уникнути широкомасштабного нападу з боку Росії.
Перший: Польща, Литва, Латвія і Естонія після консультацій з союзниками, ініціюють розгляд в Північноатлантичному альянсі питання необхідності розгортання на кордоні України з Росією і адміністративному кордоні з окупованим Кримом військових баз НАТО та протиракетних систем Patriot.
Другий: Київ звертається до Сполучених Штатів з проханням надати Україні статус основного союзника поза НАТО – Major Non-NATO Ally або MNNA. Уклавши при цьому військовий договір.
Звісно, що можна цього не робити і продовжувати чекати, які ж наступні агресивні кроки зробить Москва. Ситуація навколо України розвивається таким чином, що держави-члени Північноатлантичного альянсу самі мають бути зацікавленні у розгортанні баз НАТО по всьому периметру українсько-російського кордону.
Особливо це стосується таких сусідніх із Україною держав, як Польща, Словаччина, Румунія і Угорщина. Якщо вони не хочуть, щоб після пасивного спостерігання за тим, як Україна бореться з нерівним собі за силою противником, через рік-півтора їхні кордони з Україною стали кордонами з Російською Федерацією.
Але якщо говорити про український курс просування до членства в НАТО, то він би мав полягати, в першу чергу, в тому, щоб перетворити Україну на регіональну військову силу, з найбільш боєздатною та чисельною армією в Східній і Центральній Європі. Армією, котра має потужні Військово-повітряні і Військово-морські сили та оперативно-тактичне ракетне озброєння.
У такому разі, НАТО в військовому сенсі буде потрібен такий союзник, і головне, що Північноатлантичний альянс стане зацікавлений в тому, щоб така потуга не залишалася в Європі сама по собі.
А поки що Заходу варто було б докорінним чином переглянути концепцію допомоги Україні на всіх напрямках. Як державі, що закрила собою Європу від нової російської імперської навали.
