[xvalue_foto1]Навіть не тіште себе ілюзіями. І ось чому.Після першого туру багато хто заговорив про те, що правління Зеленського урешті-решт закінчиться третім Майданом. Розчарую вас – цього не буде. Пояснюю, чому.
По-перше, Майдан не можна зібрати, зігнати, закупити. Хоча гроші на організацію безперечно потрібні. Але першопричина завжди – це люди. Це їхнє власне бажання зібратися. Так от, на антизеленський Майдан теоретично можуть вийти дві категорії людей.
Перша – це розчаровані зе-виборці. А таких буде багато і досить скоро. Вони не вийдуть абсолютно точно. Не вийдуть тому, що це аморфна маса, яка взагалі не знає, що таке активне громадянське життя. Це, до речі, дуже велика підстава з їх боку для опонентів. Бо ті (опоненти) у міжвиборчий період подумали, що народ почав мінятися саме через те, що ніхто із нинішніх зе-виборців не влаштовував майдани під час декомунізації. А вони не вміють цього робити самі. Їх треба туди тільки звозити. І то це буде не майдан, а посміховисько – як ми бачили і 2004-го, і 2013-го. Самі вони на це не здатні.
Згадайте літо-2013, коли вся Україна була завішена бігбордами про те, що Україна має іти в Європу, про майбутню асоціацію з ЄС. Це були бігборди Партії регіонів. Ви, певно, уже забули, а я навіть зараз можу показати, де один із таких стояв у Запоріжжі – настільки вражаючим був цей посил від ригів, що отак врізалося у пам’ять. Так от – жодного виступу проти євроасоціації від електората Януковича (який, електорат, був проти цього) не було. Навіть у Криму, який через неповний рік “проголосував” за перехід до Московії. Жодна людина в Криму не вийшла навіть на одиночний пікет. Вони не вміють цього робити. Вони не більше ніж стадо, яке виходить тільки тоді, коли хазяїн його виганяє. Тому розчаровані зе-виборці на майдани не вийдуть. Максимум – сидітимуть на лавочках із сємками і пивом і бухтітимуть, як їх учергове обдурили, і добре, що хоч Порошенка ненависного скинули.
Друга категорія – це ті, хто голосував за Порошенка і частина ситуативних зе-виборців, ті, хто вирішив погратися (під впливом пропаганди) у протестний електорат і за “нові обличчя”. І отут все значно цікавіше. Дивіться.
Беремо для прикладу умовного такого середньостатистичного українця типу мене.
2004-й рікЛюдині 25 років, вона кілька років тому закінчила вуз, недавно розпочала свою трудову діяльність, за душею немає нічого, максимум, це дівчина або молода дружина, дітей ще немає.
Людина ходить на Євромайдан, у себе в міста, або і в Києві, підтримує Ющенка, мерзне в палатці – що на ті часи вважалося справжнім геройством. Виборює нарешті право на вільні вибори, отримує свого президента.
Проходить 5 років. Людина, досягши певних успіхів у кар’єрі, обламується під час фінансової кризи, до якої в Україні доклала обидві руки Юлія Тимошенко. В цей же час, уже точно завівши сім’ю і народивши дитину, людина бачить, як люди навколо неї, ті самі, які ще вчора скандували “Ющенко! Ющенко!”, повелися на досить примітивні і тупі маніпуляції і віддали владу у руки Тимошенко і Януковича (перший тур президентських виборів-2010, а насправді іще на парламентських виборах-2006).
Людина продовжує жити і розвиватися в часи президентства Януковича. Можливо, відкриває невеличкий власний бізнес – який цілком імовірно потрапляє під прес азарівських служак. В цілому, існуючи паралельно державі.
2013-й рікЛюдині 34 роки, вона уже має сім’ю, дитину, можливо, двох (якщо це захід країни), якусь нерухомість, імовірне авто. Тобто обжилася і створила свій досить комфортний світ.
Людина, безперечно, підтримує Євромайдан, бере участь у Революції Гідності, у один із найтяжчих днів отримує некритичне поранення. Записується в добровольці, бере навіть якусь участь у АТО, не на передку, не в зоні прямих бойових дій, але є причетною до події взагалі (варіант – працює волонтером). На виборах-2014 отримує досить притомного президента і однозначно проукраїнських парламент.
Проходить п’ять років. За ці п’ять років людина заново відкриває якийсь бізнес, повернувшись після Мінська-2 з Донбасу, веде активне громадське життя (як мінімум – у своєму колі, як максимум – у суспільстві).
Далі – результати виборів-2019. І фінальна частина нашої історії.
Умовний 2021-й рікЛюдині 42 роки. Бізнес. Сім’я – дружина, двоє (троє, якщо це захід країни) дітей, старша дитина тільки-тільки отримала ID-картку. Квартира, авто. Старенькі батьки (або один із батьків), за якими уже треба доглядати.
А тепер дивіться уважненько. Сидить ця людина і думає:
“Мені було 25 років, коли вся бодяга починалася. Тоді, в 25, у мене все життя було попереду. Зараз – більшу частину найпродуктивнішого періоду життя я вже прожив(ла). У мене двоє (троє) дітей, які нікому, крім мене, не потрібні. У мене бізнес, який тримається тільки на мені. У мене старенька мати, якій ніхто не допоможе, крім мене.
2004-го я трохи підморозив(ла) собі пальці, бо прийшов на Майдан у незручному взутті. Це була моя єдина жертва. Але я все-таки вийшов(ла) на цей протест – і за себе, і за народ. Що зробив народ через 5 років? Обрав представника донбаського ригобандитизму і аферистку, яка за півроку до виборів готова була на ширку із ригами.
Ок. В 2013-му мені було уже 34. Я уже мав(ла) за спиною дещо, що міг(могла) втратити. І мало не втратив(ла) своє життя. А сто чоловік таки віддали своє життя за світле майбутнє всього суспільства. Що зробило суспільство? Через 5 років безпрецедентної українізації і реформування (недостатнього для ідеалу, але безпрецедентного для країни) – обрало президентом взагалі порожнє місце, за яким, як виявилося дуже скоро. стояли [підставити потрібне].
Зараз мені 42. На мені відповідальність за дітей, за батьків – своїх і дружини (чоловіка), за працівників моєї фірми (і, як наслідок, за їхні сім’ї). Ок, я вийду. Я ж патріот, мене турбує доля країни, суспільства. Але!
Припустимо, мене убивають. По-перше, що буде з моєю сім’єю після моєї смерті? Кому вона буде потрібна? І по-друге – ок, я віддам своє життя за країну, за її майбутнє, фірма працює, дружина (чоловік) з усім упорається, вона (він) в курсі, діти підростають. Але – із величезною імовірністю суспільство через 5 років знову обере якщо не рига, то якогось коміка, за спиною якого стоятимуть риги, або взагалі відверто ворожого і промосковитського кандидата.
Питання: навіщо мені утретє виходити на Майдан, ризикувати своїм життям і майбутнім моєї сім’ї (яку я дуже люблю) – якщо на наступних же виборах моя жертва буде знівельована, а пам’ятник з моїм портретом буде викинутий на смітник (причому не тільки фігурально, а й, можливо, цілком реально)? Навіщо я маю віддавати цю жертву? Заради чого – і кого?”
Кінець віртуальної цитати.
А тепер спробуйте щось протиставити цій умовній людині. А я тим часом скажу, що я УЖЕ, перед другим туром, бачив у своїй френдстрічці подібні дописи. Не буде імен і лінків, це справа кожної людини, що писати і що видаляти – але я бачив. І, коли ви будете опонувати отій вигаданій мною цитаті – подумайте, що за нею уже стоять реальні люди. Спробуйте їм реально відповісти. І переконати їх вийти і ще раз спробувати пожертвувати собою. Заради чергового зеленського із 72%.
P.S. Причому все сказане мною вище не значить, що спротиву не буде ніякого. Він, цілком можливо, буде. Просто набере інших форм. Уже не майданних. Можливо, значно кривавіших. Можливо, значно тихіших. Але Майдану, третього – в літочисленні оцих от людей – НЕ БУДЕ. Тому що вони не бачать сенсу виходити за тих, хто потім плює їм у очі.
