Щоразу, коли на майданчику Генасамблеї ООН обговорюється ситуація на окупованих територіях України, це перетворюється на публічне викриття російської гібридної агресії. Так сталося і вчора під час обговорення пункту 65 порядку денного 75-ї сесії ГА ООН. З трьох десятків країн, які взяли слово, не було практично жодної, яка б не підкреслила відповідальність Росії і за стагнацію мирного процесу, і за чергові прояви ескалації на фронті, і за гнітючий стан з правами людини на окупованих територіях. Хай би як зухвало не поводила себе Росія, збереження на порядку денному ГА ООН пункту про ситуацію на окупованих територіях України (який українська сторона внесла ще у 2018 році) є справою честі для вітчизняної дипломатії та міжнародних партнерів.
Що звернуло особливу увагу під час цьогорічних дебатів в ГА ООН?
По-перше, очевидна міжнародна ізоляція Росії в питанні України. Жоден з російських наративів, ані про внутрішньоукраїнську кризу, ані про державний переворот, не знайшли відгуку на світовій арені. Натомість, очевидною для всіх зберігається нерозсудливість і неадекватність російської сторони в її спробах довести свою непричетність до окупації українських територій. Рішення ЄСПЛ чітко зафіксувало “ефективний контроль РФ” над Кримом. Є шанс для трансатлантичного світу подвоїти ставки у боротьбі проти російської агресії.
По-друге, визнання окупації Росією українських територій як глобальної проблеми. Протягом 7 років Москва старанно намагалася звести питання ситуації в Україні на поля світової уваги, маргіналізувати її. Із цим завданням російська дипломатія не впоралася і не впорається, адже чи не більшість з виступаючих вчора чітко вказали на всі ті міжнародно-правові документи, починаючи від Статуту ООН і до Гельсінського заключного акту ОБСЄ, які порушила Росія. З таким багажем порушень – лише в міжнародний суд.
По-третє, розуміння світом стратегічного значення Криму у протистоянні російській агресії. І справа не лише в тому, що Кремль продовжує перетворювати півострів на “територію несвободи”, “тюрму націй” у кращих традиціях сталінізму, накачувати Крим ядерною зброєю. Питання у тому, що український півострів під російською окупацією методично перетворюється на військову базу, з якої Кремль поширює свій вплив на цілий чорноморський регіон з виходом на Близький Схід та Середземномор‘я. А тому змагання за Крим – це не лише про Україну, це виклик для регіональної безпеки і стабільності.
По-четверте, “гуманітаризація” виклику тимчасової окупації Росією українських територій – і Криму, і Донбасу. Розділяючи важливість гуманітарної складової, а надто за умов світової пандемії, яка лише ускладнює страждання українських співгромадян під окупацією, не можна не помічати, що цей світовий фокус є комфортним для Росії. Там готові набудувати безліч “потьомкінських дєрєвєнь” і без кінця займатися словесною еквілібристикою на тему “де насправді гірша ситуація з правами людини”. Для Росії авантюра з окупацією чужих територій ніколи не була про права людини, а тому і світова відповідь має бути адекватною. Слід пам’ятати, що будь-який прогрес на гуманітарному треку вщент розбивається пострілом із зброї чи новими замінованими полями.
По-п’яте, зміцнення санкцій проти РФ як інструмент протидії агресії і деокупації наших територій. Прикро, але цей сигнал не знайшов широкого розкриття під час дебатів. За таких обставин у Кремлі можуть прочитати це як готовність світу і далі підтримувати існуючий статус-кво без додаткових рухів для зміцнення тиску на Росію. Помилковий підхід, який слід виправити, і нова адміністрація Білого дому тут є природним союзником.
Якими б успішними для України не були дебати в ГА ООН, здивувала практична відсутність теми про підтримку міжнародної платформи деокупації Криму. Якщо Київ справді серйозно готується до цього заходу, то партнери мають отримати конкретику, а не форму, бачення, а не обіцянки, додану вартість, а не піар-кампанію.
