Україна останнім часом отримує багато позитивних сигналів від своїх партнерів на Заході, свого роду запевнення у тому, що її не кинуть сам на сам з Росією, і готові допомогти у змінах, які піднімуть рівень життя, та зроблять його більш справедливим.
Це не лише контакти з США на рівні оборонного та зовнішньополітичного відомств, проведення в Україні спільних навчань, але й свіжий візит президента Литви. Який багатьох вразив як своїм виступом українською, закликом не купувати білоруську/російську електроенергію, так і візитом до військового госпіталю і спілкуванням з ветеранською спільнотою.
“Колективний Захід” - це багато країн, і щодо частини з них у нас немає ілюзій, як щодо Угорщини приміром. Але в цілому, попри розуміння західними партнерами того факту, що в Україні при владі дилетанти, прори гострі публікації у впливових американських ЗМІ, попри низку компрометуючих гучних скандалів, США, Британія, країни Балтії, навіть Польша - поруч з Україною. Тому що їхня зацікавленість в українському успіху - вища за будь-яку конкретну правлячу команду у Києві. Ця зацікавленість продиктована не лише цінностями, але й власними геополітичними інтересами. Але вона є.
Європа була готова підписувати угоду про асоціацію навіть з Україною Януковича, і з урядом Азарова.
Березневе опитування Центру Разумкова свідчить, що інститутами, яким українці довіряють найбільше залишаються армія, волонтери і церква. Не 95 квартал, ні. Навіть місцевій владі і добровольчим батальйонам довіряють більше половини опитаних. Центральним органам влади - значно менше, а майже 70% людей вважають, що події в країні розвиваються у неправильному напрямку.
Отже, прищепити громадянам якісь “нові смисли”, дискредитувати ветеранський і волонтерський рух - не вийшло. Помітне уповільнення європейського і євроатлантичного шляху, і намагання всидіти на двох стільцях між Росією і західним світом, оцінюється як незадовільне.
Власне, виступ литовського президента Науседи, настрої громадян свідчать про несприйняття і безперспективність наративу “какая разница” як у зовнішній, так і у внутрішній політиці, і про втому від нього.
І, до речі, саме сьогодні відкрите вікно можливостей для прискорення руху в напрямку підписання ПДЧ щодо вступу в НАТО. Без вихлянь і сумнівів.
Є історичний процес, на якому можуть бути звивини і повороти, але він невпинний. Будь-яка влада має вибір - забути про свої рейтинги і під цей процес підлаштуватись, або опинитися у нього на шляху.
