Вічно можна дивитися на три речі: вогонь, воду і те, як Зеленський намагається вдавати патріотичного президента.Після всіх його спроб заглянути в очі Путіну, відведень військ з лінії зіткнення, призначень «голубів миру» на кшталт Сивохо і гуманітарної «дакакойразніци» цю метаморфозу справді приємно споглядати.
Санкції проти Медведчука і його інформаційних помийниць усім припали до смаку і точно пішли на користь державі. Це давно треба було зробити, і в цьому я щиро підтримую Зеленського.
Тішить також, що на другий рік у найвищому кабінеті наш президент таки допетрав, що війна на Донбасі триває, бо так хочуть у Кремлі, а не через Порошенка чи «переворот» на Майдані. Але все ж залишається враження, що Зеленський ворогом №1 вважає Порошенка, а не Путіна. Що ж, у нього є ще три роки на Грицеву шкільну науку.
За цей «крен вправо», який ми в політиці Зеленського спостерігаємо вже кілька місяців, дякувати треба насамперед Путіну і Росії, бо, як уже неодноразово було зазначено, їхня екзистенційна роль у цьому бутті – перетворювати українських президентів на націоналістів. Так було з Кучмою, так було з Порошенком, а тепер педагогічний хист кремлівських урядників почав плодоносити і на такій невдячній ниві, якою є політична свідомість громадянина Зеленського.
Крім цього, на зміну політичного вектора, вочевидь, вплинуло й бажання Зеленського переобратися на другий термін. Стримана антиросійська риторика і розмови про НАТО мають забезпечити Зеленському підтримку патріотичного виборця; мир і жвачка з олігархами дозволить мати сприятливий телевізійний фон для балотування; «Велике будівництво» стане тією годівничкою, яка профінансує переобрання.
Є, втім, у цьому всьому одна (зелена) заковика. Полягає вона в тому, що Зеленський намагається вдавати патріотичного президента, але чи є він таким насправді?
Ну гаразд, я не про те, що він з Кривого Рогу і є, по суті, кавеенним продуктом своєї епохи. Не про те, що «дакакаяразніца» йому ближча до тіла, ніж вишиванка й план дій щодо членства в НАТО. Бо це все можна перерости, змінити свої погляди, порозумнішати, щоранку читаючи зведення про вбитих росіянами українських воїнів, подорослішати, врешті-решт.
Я про дії: бо однією рукою Зеленський записує відосики про НАТО, а іншою підписує укази про призначення Єрмака, Арестовича і Татарова. Сьогодні показово бореться з Медведчуком, а завтра зливає спецоперацію із затримання «вагнерівців». Говорить про потребу докорінних реформ і зміну «старої системи», а сам системно руйнує і ті кволі інституції й механізми, які вдалося побудувати в державі.
Здається, нам хочуть продати серіальний варіант патріотизму – з правильною риторикою і регулярною зміною її темпоритму, але без реальних успіхів у реформуванні держави і, як наслідок, без зростання рівня добробуту. Де гучні заклики прийняти нас у НАТО не опираються на виконання чіткого плану дій, а мільярди державного фінансування отримує не армія, а аваківська поліція. Де на екрані нам показують рішучого і навіть жорсткого президента, а по факту ми маємо бездарний і хаотичний стиль управління.
Звісно, з новою патріотичною риторикою стає стерпніше дочікувати кінця каденції Зеленського. Але все одно вважаю, що його (пардон, але огидним) тембром краще говорити не «Слава Україні», а «Тобі личить моє кохання». Сподіваюся, з 2024-го він знову матиме вдосталь часу для цих – значно природніших для нього – ролей.
