Останні тижні конфлікту навколо Ірану здавалися вигідними для Москви через зростання цін на нафту та відволікання уваги Заходу від України. 
Про це пише
The New York Times.
Проте за цими тимчасовими перевагами ховається критична залежність: Іран перетворився на стратегічного партнера, втрата якого зруйнує вибудувану роками архітектуру обходу санкцій та військової співпраці. На відміну від сирійського режиму Асада, якому Кремль дозволив упасти, Тегеран є незамінним гравцем, здатним проектувати силу там, де Росія зараз безсила.
Співпраця двох режимів уже давно вийшла за межі постачання дронів. Це глибока інтеграція розвідок, фінансових систем та спільних технологій придушення внутрішніх протестів. Іран став для Путіна «доказом життєздатності» його ідеї про те, що авторитарні держави можуть нескінченно виживати під тиском США. Якщо Ісламська республіка не витримає сукупної ваги ударів та санкцій, Росія втратить союзника, якого не зможуть замінити ні Китай, ні Північна Корея.
Водночас можливості Путіна врятувати партнера вкрай обмежені. Війна в Україні не залишає ресурсів для прямого військового втручання, а будь-яка відкрита допомога Ірану загрожує РФ посиленням озброєння Києва та новими санкціями. Кремль змушений діяти приховано – через ПВК, негласні поставки зброї та обмін розвідданими, намагаючись не допустити фрагментації іранської держави, що стала ключовим елементом російського антизахідного фронту.
