За більш ніж двох років зовнішньополітичної роботи адміністрації Дональда Трампа у США все більш помітною темою, закріпленою в Національній оборонній стратегії й Стратегії національної безпеки, стала ідея про існування змагання між великими державами. При цьому з одного боку конфлікту стоять США, а з іншого Росія і Китай.
Якщо говорити про останній, то можна назвати багато суттєвих аргументів. Адже Пекін не просто грає м’язами у Тихоокеанському регіоні. Він також намагається зміцнити свій вплив у інших куточках світу, фінансуючи свій проект «Єдиний пояс, єдиний шлях». Таким чином, за допомогою м’якої сили він намагається закріпити китайську модель як альтернативу демократичній системі врядування.
Про це на сторінках
American Interest старший науковий співробітник програми Вацлава Гавела з прав людини й дипломатії в Міжнародному університеті Флориди Девід Крамер.
Але Росія – не велика держава за більшістю ключових критеріїв за виключенням її гігантських територіальних розмірів і ядерного арсеналу. Російський ВВП менший 1,6 трильйона доларів, що в рейтингу країн ставить її між Іспанією й Італією. Для порівняння, ВВП Китаю сягає 13 трильйонів доларів, а США – 19 трильйонів. Економіка Росії в стагнації, а її населення скорочується, в той час як китайська й американська економіки й кількість громадян постійно зростає. Якби російські лідери змінили підходи, справи РФ могли б покращитися. Але Володимир Путін на міжнародній арені продовжує грати роль того, хто все псує. Держави в стані занепаду можуть становити серйозну загрозу. І путінська Росія – не виключення.
Таким чином, називаючи РФ «великою державою» і ставлячи її поруч з Китаєм, адміністрація Трампа й інші коментатори роздувають російську важливість і роль у світі. Варто уточнити, що до режиму Путіна потрібно ставитися до серйозно, але не як до великого гравця. Замість цього його потрібно розглядати як деструктивну силу, яка сієї хаос по всьому світі, використовує армію, втручається в політику інших і поширює корупцію. Путін становить смертельну загрозу для американських інтересів. І доказів тут багато. Він втручався в американські вибори у 2016 році, розв’язав й Грузії, окупувавши частини їхніх територій, його криваве втручання врятувало зухвалий режим Башара Асада в Сирії. Нещодавно Путін відправив невеликий контингент сил у Венесуелу, щоб зірвати будь-які військові кроки з боку США з метою повалення режиму Ніколаса Мадуро.
На відміну від Компартії Китаю, яка намагається справляти позитивне враження від свого лідерства і китайської моделі у світі, Кремль так чи інакше вже відмовився від зусиль покращити свій імідж. Російські пропагандистські ЗМІ на зразок RT і Sputnik більше зацікавлені в приниженні інших країн і їхніх урядів, ніж у висвітленні переваг моделі Путіна. Мовляв, західні лідери не мають права сварити Росію за порушення прав людини чи застосування військової сили чи корупції. Адже вони всі «винні не менше».
Все це робить Росію не «великою державою», а лише деструктивною. Просуваючи свою стратегію, Путін ослабив російські національні інтереси й розкидав свої сили настільки широко, що вони стали уразливими. Наприклад, в Україні російська військова агресія консолідувала суспільство краще, ніж будь-який український лідер за два десятиліття. Після того, як Росія вторглася в Україну у 2014 році, більшість українців стали прихильними до ідеї вступити в НАТО, хоча в минулому вона була не популярна. Путін, здається, поняття не має, як вивести свої війська з Донбасу після того, як українські війська героїчно зупинили будь-яке подальші територіальні посягання Росії.
Інші сусіди, зокрема Білорусь, все більше нервують через можливі подальші кроки Путіна. Залякування інших країн в регіоні – це негативний спосіб проектувати силу. Але це точно не ознака «великої держави». На тлі падіння його рейтингу до найнижчого рівня за десятиліття, Путін дії не з позиції сили. Його відчайдушність може бути загрозою. Але слабкість позбавляє Росію статусу «великого» гравця.