Звісно, український тип революції, яка б повалила корумпований авторитарний режим, навряд чи можливий в Москві. Але повстання різних російських регіонів, розлючених на центральний уряд, набирає сили. Про це на сторінках
The Hill пише старший науковий співробітник Центру європейського політичного аналізу Януш Бугайський.
На початку Другої світової війни прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль сказав, що поведінка Росії - це "загадка, загорнута в таємницю і розміщена всередині головоломки". Але цю точку зору пора оновити. Росія Володимира Путіна - це країна, яка занепадає, прихована за зовнішньою агресією, щоб відвернути увагу від її внутрішньої крихкості. Російська економіка вже кілька років поспіль страждає від стагнації, стандарти життя продовжують падати, а бідність зростає. Демографічна статистика викриває скорочення населення через високу смертність, низьку народжуваність й підйом еміграції. Кількість російського населення в перші роки після розпаду СРСР налічувала 148 мільйонів людей. Тепер ця цифра опустилася до 142 мільйонів, а до 2050 року зменшиться до 128 мільйонів. Відсоток громадян, які не сповідують православ'я і не належать до російського етносу, зростає.
Хоч Росія називає себе федерацією, насправді це централізована неоімперіалістична конструкція, яка, на відміну від Великої Британії чи Франції, не змогла розпустити свою імперію й розвинути сучасну громадянську державу. Федерація складається з 84 федеральних суб'єкта й незаконно окупованого Криму. Серед них 22 - це республіки неросійських національностей Надволжя, Північного Кавказу й далекосхідних провінцій. Навіть у тих регіонах, де росіяни домінують як етнос, дедалі більше мешканців відчувають відчуженість від Москви й консолідують унікальні місцеві ідентичності.
Попри західні надії, російські міські демократи навряд чи змінять країну. Замість цього регіонали, автономісти й групи, які виступають за незалежність своїх регіонів, дедалі більше кидають виклик авторитарному й колоніальному правлінню Путіна. Регіональний неспокій ґрунтується на акумуляції невдоволення, зокрема через економічну стагнацію, корупцію, експлуатацію регіональних ресурсів, атаки на мовні права й погрози ліквідувати чи об'єднати федеральні утворення. Замість проведення децентралізації для заспокоєння регіональних амбіцій уряд Росії ще більше скорочує автономії.
Федеральна структура головним чином служить вузькому колу еліт з політиків, бюрократів, олігархів й регіональних губернаторів, призначених Кремлем. Москва отримує максимум ресурсів від регіонів й інвестує мінімум у підтримку їхньої інфраструктури, яка розвалюється. Без регіональної автономії, інвестування, місцевого контролю над ресурсами федеральна структура буде ставати все більш некерованою. А громадський опір буде розростатися.
Впродовж минулого року масові протести стали частішими й масштабнішими. Вони стосувалися звички Москви скидати своє сміття на півночі Архангельської області й Республіки Комі, економічної експлуатації й придушення національної мови Татарстану й інших республік, побудови православних соборів у Красноярську, фальсифікації виборів у Бурятії, призначення чужинців на керівні посади в Калмикії й інших республіках, зміни кордонів між Чечнею й Інгушетією, а також зростання етнічної напруги в Дагестані. Майже кожна проблема може спричинити масові демонстрації проти правління Москви й посилити вимоги автономії чи відділення.
Процес пробудження спостерігається в Сибіру, на Уралі, на Далекому Сході й Півночі, де ідентичність місцевого населення все більше відрізняється від тих, хто живе в Москві. Кілька федеральних одиниць Росії володіють багатими природними ресурсами й вигідним географічним положенням, щоб стати економічно незалежними, якщо вони позбудуться московської експлуатації. Торгівля й інвестиції з сусідніх європейських й азіатських країн можуть серйозно розвинути такі регіони, як Калінінград, Карелія, Тува, Саха, Магадан й інші частини Сибіру й Далекого Сходу.
Активісти, які починали свої протести, фокусуючись на одній проблемі, розширюють свій порядок денний й дедалі більше кидають виклик основі централізованій системі Путіна. Зі зростанням регіональної турбулентності, місцевих губернаторів можуть позбавити влади, якщо вони не будуть працювати над зміцненням своїх республік й регіонів. На наступному етапі опору десятки російських регіонів можуть почати координувати їхні вимоги й вимагати більшої автономії чи незалежність. Одночасні дії низки федеральних одиниць ослаблять спроби Москви придушити кожен з рухів, як це сталося після розпаду СРСР.
Вашингтон повинен нагадати Кремлю, що у Заходу значно сильніші соціальні й національні зв'язки, ніж у Росії. Тому що вони засновані на демократичному виборі, а не насадженій однорідності. В той час, як Москва намагається розділити Захід, створюючи політичні конфлікти в кожній країні, Вашингтон має можливість відповісти більш ефективно, підтримуючи регіональне й етнічне самовизначення всередині Російської Федерації.
