Нова церква має вчити українців менше звертати уваги на зовнішні атрибути віри, а більше заглиблюватися в її сутність…Рівно рік тому, коли автокефалія маячила десь у далечіні майбутнього, а про те, що таке Томос, більшість українців не мали жодного уявлення, тим не менш – популярною була дискусія: чи переходити українським православним християнам на святкування Різдва за Григоріанським календарем? Тобто, 25 грудня…
Зараз, як бачимо, жодної дискусії немає. І хоча чимало українських вірян пручаються: «Ви собі там реформуйте, що хочете, а ми робитимемо так, як чинили наші батьки й діди», – вже майже очевидно, що перехід неминучий.
І справа не в тому, що новорічне застілля недоречно припадає на Різдвяний піст, і ця незручність разом із переходом Церкви на Григоріанський календар зникне. Просто колись для католицьких монахів було важливо максимально точно, з погляду Всесвіту, знати дату і час приходу Христа на цю Землю, і вони скористалися для цього математикою й астрономією. Отже й нам треба бути ближчими до істинного часу…
Увійти в новий стиль – це увійти в нове розуміння Віри, де Старий заповіт не суперечить онлайн відеотрансляції з поверхні Марса.
Бо європейське християнство, попри численні «темні часи», завжди давало мотивацію для цивілізаційного розвитку. Це такий собі платонівський «тимос», вічне пристрасне прагнення людства до самореалізації, який не дає йому заскніти у рослинному існуванні.
Десь напередодні подій, пов`язаних із Томосом, один з константинопольських ієрархів мимохідь натякнув, чим різняться очікування українців від Помісної церкви й очікування Варфоломія. Українці прагнуть своєї, національної, патріотичної, войовничої, антиросійської церкви. Фанар – подолання розколу, приєднання українців до Вселенства, європейських гуманістичних традицій, цивілізованої православної християнської сім`ї.
Константинополь, казав ієрарх, готовий притамувати свої бажання на користь наших. А чи готові ми залишити в минулому всі оті архаїчні московські «штучки», які в`їлися в нашу кров і душу?
Чи зможемо ми поєднати обидві цілі?
1. ПРАПОРИ І КОРОГВИСофійська площа в день Об`єднавчого собору була схожа на маленький Майдан: майже не було ікон і корогв, зате море прапорів – синьо-жовтих і червоно-чорних, патріотичних стрічок у петлицях. Хіба що священиків і ченців було більше, ніж на звичайному політичному мітингові.
Не виключаю, що утворення ПЦУ багатьом й здається успішним політичним проектом. Одним – продовженням гасла «Геть від Москви!», іншим –рейтинговим електоральним кроком. А третім – таким собі тестом на патріотичність, коли можна було затаврувати політичних опонентів, відсутніх цього дня на Софійській площі – як «зрадників».
Але віра і політика – речі різного ґатунку.
Хоча дуже часто віра використовувалася для досягнення політичних цілей, а політика, в свою чергу, допомагала утвердженню в суспільстві віри.
Втім, будь-яка політична ціль, як і політична перемога – річ швидкоплинна. Президентські вибори швидко минуть. Потім минуть наступні, через деякий час зміниться політичний устрій держави, в якому, можливо, вже й не знайдеться місця президентській посаді. Іншою стане мапа світу, розвалиться на цеглини глиняний колос Росії, подорослішає людство…
А церква, народжена цими днями в тих таки політичних і суспільних потугах, залишиться. І через кілька століть здаватиметься, що вона існувала вічно і не було тих темних віків підпорядкованості Московії.
Згадаймо для прикладу українських греко-католиків. Берестейська унія була результатом політичних компромісів, і мету мала дуже конкретну – зберегти українську ідентичність у католицькій єзуїтській державі. Така собі тактична ідея – перечекати до кращих часів. Але церква, з`явившись, вже не зникла, скільки її не намагалися знищити.
Церква народжується не тоді, коли того прагнуть політики, а тоді, коли на неї є цивілізаційний запит, коли рамки старого світосприйняття виявляються затісними для нових прагнень. Людська цивілізація просунулася у майбутнє, російський церковний лубок лишився десь у 17 столітті. Тож відхід мав статися давно, війна і політична кон`юнктура – лише підштовхнули.
Боюся тільки, аби не було, як із Майданом: доки боролися, всі були разом, але майбутнє кожен бачив по-своєму – згідно зі своїми політичними програмами і коаліційними угодами. А отже й перед Помісною православною церквою України – перепуття різних шляхів. І варто вирішити, яким вона піде.
2. МОЛОДШИЙ ПАРТНЕР ЦЕЗАРЯ?Ось, наприклад, – чи має нова церква бути державною? В мить народження підтримка держави є просто необхідною. Юна ПЦУ дуже вразлива до дій досвідчених провокаторів із Росії, і дуже легко розірвати те, що тільки-но склеєно.
А далі? У дискусіях проявилося чимало охочих перетворити її на ідеологічний відділ – умовно кажучи, АП чи щось на кшталт міністерства пропаганди. Апелюють при цьому до традицій старої Візантії, де світська влада й церква були єдиним організмом. Свого часу з цього приводу влучно висловився Семюел Хантінгтон: «В Ортодоксальній церкві Бог є молодшим партнером Цезаря».
Сьогодні, коли триває війна, це здається виправданим. Але ж у країні, де панує демократія й «цезарі» обираються на всенародних виборах, існує певна загроза. Кожен новий правитель може забажати змінити світоглядну орієнтацію Церкви під себе особисто. І Церква помре.
А отже, потрібен «вічний» правитель? Що ж, той, хто мріє про «сильну руку», «освічений» авторитаризм, – той разом з одержавленою церквою отримає старий добрий тоталітарний режим. Наочний приклад – сьогоднішня Росія.
Чи бажаємо ми цього? Чи все ж воліємо, щоб кожен займався своїм: Бог –душами людськими, а обраний Цезар – економікою й безпекою країни.
3. ЦЕРКВА І ВІЙНА«Томос – сильний аргумент у гібридній війні з Росією!» – сказав на ток-шоу в день об`єднавчого Собору один відомий політик. Начебто, сказано правильно. Але вслухаймося в акценти: адже йдеться про народження самостійної церкви як про аргумент у війні! Нарівні з новими розробками протикорабельних ракет, танками, джавелінами, інформатаками? Та ще й гібридний…
Звичайно, церква не може бути поза війною. Але у них мають бути особливі стосунки. Не думаю, що нам варто запозичувати досвід російських попів, які окропляють святою водою «Іскандери», ховають зброю у Святогірській Лаврі чи проповідують «ядерний катарсис» для планети.
Війна для церкви – це допомога пораненим, милосердя полоненим – своїм і чужим, це співчуття і розрада сім`ям загиблих героїв, переселенцям, які змушені були покинути домівки.
Священик не може бути при зброї, капелан – не має підіймати іменем Бога солдатів в атаку – на те є інші функції й інші люди. Його покликання – в іншому. Як писав митрополит Лондонський Антоній Сурозький, кожному воїнові в передсмертний час конче важливо, щоб його тримав за руку слуга Божий…
Слово «мир» стало сьогодні майже синонімом зради. Але церква має нести мир: із самим собою й своїм сумлінням – у людини, між українцями – в суспільстві. Бо мир між українцями – це й є перемога.
4. «ХТО Я ТАКИЙ, ЩОБ СУДИТИ ГОМОСЕКСУАЛІВ?»«Толерантність» – ще одне слово, яке сприймається в нашому суспільстві вороже. З подивом читаю у ФБ пости відомих політиків начебто із демократичного табору, які ставлять перед новою українською церквою завдання – остаточно розібратися з «лівацьким лібералізмом», мультикультурністю, ЛБГТ й різною іншою меншиною, «яка прагне встановити на Землі свою диктатуру».
Як гострий симптом застарілої хвороби, сприймається стаття одного з високопосадовців, покликаних забезпечувати обороноздатність держави, про лихо, яке несе з собою «страшний» Гендер. І згадує він у своїх доводах християнські традиції та древні церковні канони.
Але ж, якщо будувати наше сучасне життя за древніми канонами, можна загубитися в минулому. Бо ж вони є різними. Один знаний релігієзнавець, як приклад, наводив такий: забороняється православному митися в одній лазні з юдеєм…
Наша нова церква, звичайно, може піти й цим шляхом. Але тоді чим вона відрізнятиметься від РПЦ, окрім мови?
І чи не час уже придивлятися, як реагують на всі ці – незвичні гендерно-мультикультурні виклики – християни Західного світу? Згадаймо Папу Франциска, який хоч і не схвалює одностатеві відносини, але задається риторичним запитанням: «Хто я такий, щоби судити гомосексуалів?»
