5. ЄДИНО ПРАВИЛЬНА ЧИ РІВНА СЕРЕД РІВНИХ?На зорі Незалежності, коли відходило в минуле оте страшне чудовисько марксизм-ленінізм, один з філософів сказав: «Найстрашніше в марксизмі – не те, що він був хибним ученням, а те, що оголошувався ученням єдино правильним».
Здавалося, з цим покінчено назавжди. І дуже не хотілося б, аби синдром «єдиноправильності», тільки розфарбований в інші кольори, був поширений політиками на нову церкву.
Дехто сприймає слова «Єдина церква» не як об`єднання на ґрунті консенсусу, а як привілей для когось одного, навколо якого мають «об`єднуватися» всі непривілейовані.
І ще одне. Чи не занадто часто чуємо як аксіому: «Ми живемо в православній державі»? Тоді як наразі ми є державою світською. І в нас є, як мінімум, ще одна християнська конфесія – греко-католиків, яка хоч і менша за чисельністю, але без її пастирів Шептицького, Йосифа Сліпого, Гузара – сучасної України, інтелектуальної, такої, як ми її знаємо, не було б.
А на сцену Майдану, якщо пам`ятаєте, виходили й представники Римської католицької церкви, протестанти, юдейські рабини й мусульманські муфтії.
Навіть та московська православна церква, яка не схвалювала Майдан і сьогодні формально вже не має своєї митрополії в Україні, вона все ж існує, як певна ідентичність, що об`єднує людей. І не провина вірян, що значна частина кліру представляє інтереси чужої держави. А тому необачно сказане одним з урядовців у прямому ефірі під час телемарафону, присвяченому Собору: «Ті, хто не перейде з УПЦ МП до Української автокефальної церкви – є ворогами» – краще сприйняти як недоречний жарт, ніж як політичну доктрину…
Якщо й має втручатися держава в церковні справи після отримання Томосу, то тільки в одному: не допустити монополії однієї церкви, забезпечити чесну конкуренцію в релігійному полі.
Наразі таку багаторічну монополію РПЦ в українському просторі віри зруйновано, а далі Українська церква має самотужки боротися за душі вірян – як рівна серед рівних.
6. КАНОНІЧНА ДЕМОКРАТІЯПодейкують, блаженніший Філарет був авторитарним керівником. І незмінним. І очевидно, навички одноосібного управління церковним механізмом, здобуті свого часу в РПЦ, стали у нагоді, коли УПЦ КП відчайдушно боролася за право на життя – ніким, крім українського народу, не визнана, відкинута на маргінес як мінімум двома з колишніх президентів. Авторитаризм у цих умовах був виправданим.
Однак нині ПЦУ має зовсім інший статус і вона вже де-юре (ну, нехай після 6 січня) є європейською церквою. Що передбачає довгий ряд демократичних засад, на яких має ґрунтуватися її діяльність.
Це не дуже звично для українського кліру, який тривалий час перебував у вільному неканонічному плаванні й міг жити за законами, які сам і вигадав. Як визнав колишній очільник УАПЦ Макарій: «Ми не дуже притримувались канонічного поля – і тепер у нього треба знову входити».
Можна сказати, що очікуваний Томос – це свого роду угода про Асоціацію з ЄС, тільки – в просторі віри. Як і в Асоціації, так і в Томосі є вимоги, які можуть не сподобатися багатьом, бо обмежують сильних і дають права слабшим. Але, як кажуть росіяни, «назвався груздем – залізай у кошик».
Ми бачили, як тяжко готувався Об`єднавчий Собор, як важко пробивалися такі принципові для Фанару умови: таємне голосування, участь у виборах предстоятеля рядових священиків і мирян, періодична ротація синоду. Статут церкви, «спущений» із Константинополя, кажуть, не сподобався частині кліру (і політиків), і пішли розмови про його можливу зміну після отримання Томосу. (Дуже хочеться вірити, що це лише чутки).
Ми бачили, яке невдоволення викликала ідея Варфоломія – направити запрошення на Собор усім ієрархам УПЦ МП з Онуфрієм включно. І як не пускали (і з невідомих причин – не пустили) туди запрошеного Варфоломієм відомого богослова (боялися, що вплине на результати голосування?). Учасники Собору повідали, як довго вмовляли одного з претендентів – зняти свою кандидатуру на користь наперед узгодженої.
Вірю, що все це робилося на користь справі. Але ж чи було це демократично?
На щастя, підлабузницької одностайності на Соборі ми не побачили. Кожен міг вільно виявляти власну волю. Але це значить, що, цілком можливо, сформувалася й опозиція до Епіфанія, з якою новообраному предстоятелю доведеться рахуватися і докласти зусиль, аби перетворити опонентів на однодумців.
Чи буде нова церква демократичною в ухваленні рішень, стосунках з віруючими, чи питатиме думки парафій і громад щодо життєвих питань поширення і зміцнення віри? Чи як РПЦ – замкнеться річчю в собі й у своїх непереборних комплексах? Ми маємо розуміти: демократичність і відкритість церкви обов`язково позначиться на ступені демократичності й відкритості суспільства.
6. ВІД ШПАРИНКИ ДО ВСЕСВІТУЦікавий факт пролунав у одному з коментарів щодо завдань новоутвореної церкви: виявляється, в проекті Статуту та інших документах, направлених із Фанару, 15 разів згадується слово «просвітництво».
Чому це так важливо? А тому, що тривалий час, перебуваючи в складі (можна сказати – під ярмом) РПЦ, православне українство дивилося на світ крізь шпаринку московського церковного невігластва, суворим імперативом якого було: найміцнішою вірою є сліпа віра, а знання – то гріх.
І я думаю, що під тим «просвітництвом» усе ж розуміється не просто штудіювання канонічних текстів, а засвоєння українським суспільством усієї багатої богословської, філософської, історичної й культурної спадщини Вселенської церкви. У Другому Римі ж бо колись зберігалося безліч артефактів, що стосувалися не лише історії Християнства, а й древніх шумерів, єгиптян тощо.
Хтось скаже: навіщо це все? Хтось ладен буде обмежити стратегію церкви двома цілями: вийти з-під оруди РПЦ і правити літургію українською. «З нової церкви має повністю бути вилучена церковнослов`янська мова, – повчав на ТВ один із провідників ВО «Свобода». – Бо це частка «руского міра».
Але ж церковнослов`янське письмо винайдено не в Москві! Його заснували Кирило і Мефодій – для навернення до східного християнства слов`ян Моравії.
Церковнослов`янська була офіційною і діловою мовою Київської Русі за часів Ярослава Мудрого. Нею писав свої богословські тексти і перекладав на неї грецьких авторів митрополит Петро Могила – один з найвизначніших просвітителів в історії України.
А ще хотілося б почути (і гадаю, що почую в Андріївській церкві!) літургію давньогрецькою мовою, можливо – тією самою, якою написані як мінімум три з чотирьох Євангелій. Шкода, що більшість вірян в Україні її не розуміють – але варто просто відчути її мелодику й уявити, як зверталися до нащадків євангелісти.
Але сучасній церкві треба йти далі, знайомити українців зі спадщиною Західного християнства. Тут у нас є добрий приклад в особі вже згаданого митрополита Петра Могили, який, хоч і болісно коливався між православ`ям і католицизмом, але знався в обох течіях і завдяки цьому долучав духовенство, православну шляхту й молодь до творів Сенеки, Горація, Цезаря, Цицерона, Макіавеллі, трактатів Авіценни…
7. А ДЛЯ ЧОГО ЦЕ АТЕЇСТАМ?Насправді, віра більша за релігію. Але й релігія – в чомусь ширша за віру.
Бо так уже склалося в цивілізаційному процесі, що світові релігії стали наріжним каменем світогляду, морального кодексу, наукових стратегій і навіть економічної політики. Бо саме Блаженний Августин розкрив людям очі на безмежність Всесвіту та вічність Часу. Якби не монахи, які вираховували число ангелів, які можуть поміститися на кінчику голки – ми б не знали, що таке вища математика. Завдяки Фомі Аквінському, який писав, що Бог сотворив світ, аби ми його пізнавали, виникли цілі галузі природничих наук. І якби не Реформація, писав Макс Вебер, можливо, – не існувало б сучасних високотехнологічних країн Західної Європи…
Доки у Всесвіті – фізичному й людському – є речі, які не можна пояснити розумом, віра не згасатиме. А у минулорічній доповіді Римського клубу наукове й духовне пізнання світу були фактично зрівняні в правах.
8. ЗОВНІШНЄ І СУТНЄІ, нарешті, останнє. Хотілося б, аби нова церква вчила українців менше звертати уваги на зовнішні атрибути віри, а більше заглиблюватися в її сутність. Щоб дискусії в суспільстві кипіли не довкола того, що можна їсти, а що ні – під час посту, або – чи варто святити на Великдень сало й горілку. А щоб знали: на піст не можна брехати в електронних деклараціях і на передвиборчих мітингах. І красти гроші з бюджету, навіть, якщо вони підуть на різдвяне «засівання», як у відомого судді.
А ще – змусити наших політиків ходити в церкву для того, аби поспілкуватися з Богом, а не для піару. Бо хіба буде щирою молитва, якщо в голові одна думка – який кращий ракурс обрати для телекартинки у новинах. А якщо виступати в храмі, то хіба що – з публічною сповіддю (є у православ`ї така форма сповіді перед громадою, притаманна святим старцям).
За взірець скромності й доступності для простих людей мають слугувати й самі церковні ієрархи. Бо всі оті золоті наручні годинники, броньовані мерседеси й заміські палаци, якими козиряє московська церковна братія, у нашій країні «не прокатять» – все це одразу стане предметом журналістських розслідувань…
Хочеться, щоб духовна еліта була елітою в усьому.
Має ж щось у нашій країні, переобтяженій інституціональними і моральними симулякрами, бути справжнім?
