Наявність в Росії державної ідеології чи офіційно проголошеної «національної ідеї» – правило, а не виняток. Після 1991 року офіційної ідеології в Російські Федерації немає, однак пошуки її ведуться на найвищому рівні, незважаючи на пряму заборону в 13-й статті конституції.
Головним джерелом ідеології в нинішній Росії є Володимир Путін – його особисті погляди впливають на внутрішню та зовнішню політику країни. Можна упевнено стверджувати, що тріада: необмежений суверенітет (нерозрізнений з імперіалізмом) – консерватизм/традиціоналізм (з акцентом на гомофобію) – патріотизм (точніше, лояльність державі та йому особисто), – становить стрижень світоглядної картини президента, а відтак і всієї російської держави.
В останні кілька років було здійснено кілька спроб сформулювати офіційну російську ідеологію, обійшовши конституційні обмеження: «10 граней патріотизму», «пентабазис» (у двох версіях), «чотири ціннісні константи» та «Основи російської державності», які увібрали в себе попередні напрацювання («грані» – у віданні Росмолоді, решта – в рамках проекту «ДНК Росії» Міносвіти). «Основи» планується з 1 вересня 2023 року запровадити в якості окремого курсу в російських вишах та на окупованих територіях України.
Відповідно до попередньої версії, філософські підстави «ДНК Росії» – це комунітаризм, консерватизм, російський космізм та солідаризм. Головних російських постійних цінностей п’ять: «єдність у різноманітті», «ідеалізм», «суверенна державність», «стійкість та сталість», «освоєння нового, першопрохідництво». Ціннісних орієнтирів на майбутнє теж п’ять: «суверенітет», «творення», «стабільність», «служіння», «солідарність».
Попри вищеназвані чинники і складність деяких пояснень, можемо констатувати, що ця ідеологія в цілому зводиться до путінської «тріади». Можливо, до неї будуть додані інші елементи на кшталт общинності чи ідеалізму, але зрештою вся новизна цього продукту зводиться лише до його вивчення в навчальних закладах – подібно до того, як раніше вивчали марксизм-ленінізм. Відтак чимало істориків та філософів отримають державне фінансування для подальшого вивчення «ДНК Росії», а в студентів з‘являться проблеми, якщо вони погано вивчатимуть цей предмет.
І. Історичний контекст
Корені окремих ідеологічних конструктів, які сьогодні використовуються російською пропагандою, сягають XV століття (а ті, своєю чергою, спиралися на середньовічні візантійські та руські ідеї). Якщо частина з них, що стосувалася божественного походження царської влади й апології монархії, втратила свою актуальність, то решта, навпаки, переживає ренесанс.
Одним з центральних елементів державної ідеології Московської держави було поняття про «київську отчину» або «спадок Володимира» – тобто землі, які колись входили до складу Русі та на які претендували московські правителі – нащадки київського князя. Саме необхідністю «повернути втрачене» виправдовували в Москві та Петербурзі війни проти Великого князівства Литовського та Речі Посполитої з 1480-х до 1790-х років.
Не менш важливим був концепт Московії як останнього православного царства (не рахуючи Чорногорії), широко відомий під назвою «Москва – Третій Рим». До середини XVІІ століття це була виразно ізоляціоністська ідеологія, направлена на недопущення зіпсуття московської душі чужоземними впливами. Натомість після приєднання Лівобережної України у 1654 році російське православ’я перетворилося на експансіоністське, скероване на «визволення» одновірців та, в ідеалі, на «поставлення хреста над Святою Софією» в Константинополі-Стамбулі.
До цього ж часу (1660-і рр.) відноситься й виникнення в Росії ідеології панславізму – переконання в необхідності об’єднання всього слов’янського світу під скіпетром царів – хоча її розквіт припав аж на ХІХ століття.
XVІІІ століття пройшло в Російській імперії під впливом ідеологій абсолютизму, втіленого в часах Петра І і просвіченого абсолютизму – в добу Катерини ІІ та Олександра І.
Невдалий виступ декабристів (1825 р.) та Листопадове повстання в Польщі (1831-1831 рр.) призвели до різкого консервативного повороту в Росії. Вже 1833 року була сформульована державна ідеологія імперії – «православ’я, самодержавство, народність». Попри поширення в суспільстві альтернативних політичних ідеологій (західництво, народництво, марксизм), ця тріада зберігала свій панівний статус щонайменше до 1905 року.
Період з 1917-го до 1991 року характеризувався тотальним домінуванням ідеології марксизму-ленінізму, хоча в різні періоди існування СРСР мали місце різні її трактовки. Спроби пропагувати альтернативні політичні ідеології каралися державою. Політичний вплив православ’я був зведений до абсолютного мінімуму.
Розвал Радянського Союзу поклав край ідеологічній монополії. Відповідно до ст. 13 конституції Росії 1993 року, «1. В Російській Федерації визнається ідеологічне різноманіття. 2. Жодна ідеологія не може встановлюватися як державна чи обов’язкова». Однак потреба в загальносуспільному ідеологічному консенсусі призвела до різкого зростання популярності поняття «національна ідея». Хоча воно пов’язане із терміном німецької філософії ХІХ століття «Volksgeist» («народний дух»), поза межами Росії та її сусідів це поняття майже невідоме. Враховуючи, що говорити про існування окремої від держави політичної нації росіян проблематично, можна стверджувати, що національна ідея та державна ідеологія є нероздільно зв’язаними (хоча перше поняття видається дещо ширшим).
1996 року президент Борис Єльцин оголосив конкурс на національну ідею, однак ця ініціатива нічим не закінчилася (огляд ідей 1996 р., критичні відгуки 2004 р., схвальні 2016 р.). «У нас є старовинна російська забава – пошук національної ідеї, щось на кшталт пошуку сенсу життя», – сказав президент Володимир Путін 2007 року. У 2012-2013 роках пройшов конкурс уже не текстів, а арт-концепцій національної ідеї. На ньому переміг образ «Россия – Неваляшка. Страна Ванька-встанька», але загальної популярності він не набув.
ІІ. Ідеологія Путіна
Те, що сьогодні називається «путінізмом», представляє собою комплекс теорій та практик сучасної російської влади. Але на відміну від того ж ленінізму, путінізм не є окремою самодостатньою ідеологією, а ґрунтується на поняттях російської імперської та радянської доби.
Одним з перших і найважливіших ідейних стрижнів путінізму був концепт «суверенної демократії», розроблений у 2005-2006 роках. Ключовим словом тут було перше – на думку політолога Володимира Пастухова, абсолютна нетерпимість навіть натяку на зовнішній вплив є предметом цілковитого консенсусу російських еліт і народу. Відповідно, «суверенітет» як здатність до будь-яких дій без огляду на чужу думку є неперехідною цінністю для Кремля і більшості росіян.
Упродовж 2019-2023 років почастішало вживання Путіним конструкцій типу «цифровий суверенітет», «повний суверенітет», «технологічний суверенітет», «економічний і фінансовий суверенітет» або «завдання підвищення суверенітету країни вкрай важливі» чи «якщо не буде суверенітету – в майбутньому ми все купуватимемо». Ба більше, на переконання Путіна, «доктрина прав людини використовується Заходом для руйнування суверенітету держав». Наближені до адміністрації пропагандисти розширюють цей дискурс, вигадуючи «кадровий суверенітет» тощо.
Аналогічним чином в Росії трактується і поняття «незалежність». На думку російської верхівки, справжня незалежність невід’ємна від здатності до автаркії. Отже дійсно незалежними можуть бути лиже дуже небагато держав – гегемонів глобального чи регіонального рівня. Незалежність більшості інших – це фікція, маніпулятивне гасло, що слугує інструментом гібридної боротьби між реальними гравцями на геополітичній шахівниці. З цієї точки зору Росія є незалежною країною, а Україна – ні. Звідси й погляди Путіна на Крим як частину Росії, на Україну як «несправжню» країну, а на українців – як на «один народ» із росіянами.
У цей же час економіст Бранко Міланович прямо протиставляє суверенітет і багатство країн на прикладі КНДР та Бельгії: «Суверенітет означає свободу ухвалювати політичні та економічні рішення, якнайменше обмежені іншими країнами; багатство означає наявність високого рівня доходів (високий ВВП душу населення). Проблема полягає в тому, що між цими двома цілями відсутній компроміс. Країни можуть стати багатими лише в тому випадку, якщо вони стануть менш суверенними, тобто більш глобально інтегрованими… Російський ізоляціонізм обирає повний суверенітет, вільний від договорів і правил та вільний від західних ідеологій марксизму та лібералізму».
Врешті-решт, сенатор Андрій Клішас, один зі співавторів поправок до російської конституції, прямо наголошує, що ідеологією сучасної Росії є суверенітет.
Таке розуміння Путіним суверенітету в цілому та незалежності України зокрема ідеально співзвучне концепту «київської спадщини», успадкованому російським суспільством з імперських часів. Це робить російський «суверенітет» до нерозрізненості схожим на російський імперіалізм.
12 грудня 2013 року в посланні Федеральним Зборам Путін оголосив себе консерватором в дусі Миколи Бердяєва і заявив, що Росія буде світовим лідером у відстоюванні консервативної моралі. А 21 жовтня 2021 року на засіданні «Валдайського клубу» Путін заявив, що Росія керуватиметься ідеологією консерватизму, значення якого останнім часом багаторазово зросло. Путін використав чотири взаємозамінні визначення: «розумний консерватизм», «здоровий консерватизм», «поміркований консерватизм» та «консерватизм оптимістів».
Важливою, якщо не головною, частиною путінского консерватизму є традиціоналізм, точніше, «традиційні цінності». Відповідно до «Основ державної політики щодо збереження та зміцнення російських традиційних духовно-моральних цінностей» (2022 р.), до переліку традиційних цінностей увійшли життя, гідність, права та свободи людини, патріотизм, служіння Батьківщині, високі моральні ідеали, міцна сім’я, творча праця та пріоритет духовного над матеріальним.
Український інститут майбутнього уже робив огляд «Концепції гуманітарної політики Російської Федерації за кордоном», згідно з якою «історичний досвід, багатюща культурна спадщина та духовний потенціал Росії дозволили їй посісти особливе місце у світовому культурному просторі та створили можливості для успішного просування за кордоном традиційних російських духовно-моральних цінностей». Ще однією складовою «традиційних цінностей» в Росіє є державна гомофобія, аналіз якої теж був здійснений УІМ.
Нарешті, чимало уваги Путін приділяв патріотизму. Влітку 2015 року він підкреслив, що патріотизм – це священний обов’язок росіян, а в жовтні назвав його «моральним орієнтиром» для підлітків. В лютому 2016 року Путін наголосив, що «У нас немає і не може бути жодної іншої об’єднуючої ідеї, крім патріотизму… Це і є національна ідея». В грудні 2018 року він сказав, що «у найкращому, не квасному значенні цього слова, патріотизм не може не бути основою зміцнення нашої держави, у широкому і в найблагороднішому значенні цього слова», а в травні 2020 року ще раз повторив, що російська національна ідея полягає у патріотизмі. У квітні 2022 року Путін назвав патріотизм однією з ключових засад російської державності та однією з найважливіших цінностей російського суспільства, а у вересні заявив, що «бути патріотом – суть природи та характер російського народу». Ще 2017 року вийшла книга промов і статей президента під заголовком «Патриотизм – национальная идея России».
Однак, як зауважують критики, путінське розуміння патріотизму відрізняється від прийнятого у розвиненому світі. На думку одних (2016 р.), цей «патріотизм істеричний, його градус абсолютно ненормальний. Так не буває у суспільствах, які не воюють». Путін навмисне підтримує такий стан, щоб відволікти більшість населення від економічних проблем. Консолідація навколо ідеї патріотизму (точніше, націонал-патріотизму) – спосіб утримання влади. На думку інших (2022 р.) – патріотизм перетворився для Путіна на культ, який можна відправляти лише в один правильний спосіб – підтримуючи війну і його особисто. Таким чином, як це регулярно траплялося в російській історії, патріотизм з любові до країни перетворився на любов до держави і влади.
Отже, ця тріада: необмежений суверенітет (тобто імперіалізм) – консерватизм/традиціоналізм (з акцентом на гомофобію) – патріотизм (тобто лояльність), – і становить ідеологічну базу особисто Путіна, а також впливає на решту російського населення. Задекларовані в якості національних ідей прагнення «наздогнати Португалію» за ВВП на душу населення (1999 р.), «конкурентоспроможність» (2004 р.) чи «збереження населення» (2011 р.) не увійшли до фінальної версії. І враховуючи результати повномасштабного вторгнення в Україну, очікувати на зміни в ідеології Путіна не варто.
ІІІ. Загальнодержавна ідеологія Росії
Незважаючи на конституційну заборону, в Росії не припинялися спроби розробки та запровадження загальнодержавної ідеології. Зі зрозумілих причин вони активізувалися в останній рік. Так, 2 червня 2022 року в Експертному інституті соціальних досліджень (ЕІСД) відбувся круглий стіл на тему: «Яка ідеологія нам потрібна».
На засіданні Всесвітнього російського народного собору в жовтні керівник фракції партії «Справедлива Росія» Сергій Миронов наполягав на необхідності скасування «антиідеологічної» статті конституції. Йшли розмови і про скасування статті 2, згідно з якою людина, її права та свободи є найвищою цінністю. Пропонувалась ультраконсервативна модель: віра, сім’я, Батьківщина.
4 листопада спікер Ради Федерації Валентина Матвієнко написала в блозі, що «формування ідеології в нас уже фактично триває. Я маю на увазі насамперед ідеї, положення, оцінки, що містяться у виступах, доповідях, статтях глави Російської держави В.В. Путіна». Разом з тим Матвієнко зазначила, що вона не закликає до створення державної ідеології, обов’язкової для всіх.
21 листопада того ж року вийшла стаття депутата Держдуми Миколи Новічкова «Чому Росії так необхідна державна ідеологія» (в якій на додачу прямо пропонувалося запровадження цензури).
31 грудня «сенатор» від окупаційної влади Криму Ольга Ковітіді в інтерв’ю підкреслила, що «СВО оголила суспільний запит на розробку загальної ідеології Росії: ідеології багатонаціональної єдності РФ». Примітно, що майже те саме вона казала ще 2017 року: «сьогодні в суспільстві є громадський запит на зрозумілу та чітку національну ідею, національну ідеологію», а за рік до того ходили чутки про підготовку нею законопроекту про ідеологію.
І хоча аморфна, але всеосяжна доктрина «Русского міра», попри свій неофіційний статус, виконує більшу частину покладених на неї ідеологічних завдань і служить сполучною ланкою між державою та російським православ’ям, пошуки «справжньої» державної ідеології не припиняються. Лише за минулі два роки було здійснено кілька «підходів» до розв’язання цієї проблеми.
У 2021 році був запущений федеральний проект «Патріотичне виховання громадян Російської Федерації», реалізація якого була покладена на «Роспатріотцентр» в структурі Федеральної агенції з питань молоді (Росмолоді). Наприкінці літа того року керівниця центру представила результати проекту «10 граней патріотизму», які згодом були надруковані окремою брошурою. Виглядають вони наступним чином: педагогіка, культура, медіа, служіння Батьківщині, спорт, наука, сім’я, історія, екологія, добровольчество (волонтерство). У «Методичних рекомендаціях» з основ патріотичного виховання, виданих Роспатріотцентром восени 2022 року, розкриті зміст «граней» та «профілі особистості патріота».
В жовтні 2022 року пройшла конференція «Проблеми світогляду та суспільних наук. ДНК Росії», в якій взяли участь понад 200 викладачів та керівників вишів зі всієї країни. Науковим керівником «ДНК Росії» був призначений професор МДУ Андрій Полосін. За його словами, діяльність проекту буде спрямована на дослідження як «стану систем світогляду», так і на «розробку та вироблення спільних уявлень про допустимі параметри системи світогляду».
Під час конференції обговорювалася ідея створення університетського курсу «Основи російської державності». Голова одного з управлінь путінської адміністрації Олександр Харічев заявив, що майбутній курс складатиметься з трьох компонентів: національні ідеї (які «мають бути чітко проголошені та зрозумілі»), історичний досвід та соціологічний запит. Передбачалося, що до 1 вересня наступного року підготовку до викладання цього курсу пройдуть 6 тисяч співробітників вишів.
17 листопада в «Журнале политических исследований» була опублікована стаття Полосіна, Харічева та ще двох їхніх співавторів під заголовком «Восприятие базовых ценностей, факторов и структур социально-исторического развития России». В ній була описана п’ятичленна модель цінностей Росії. Рівню людини відповідала цінність «созидание», сім’ї – «традиции», суспільства – «согласие», держави – «доверие к общественным інститутам», країни – «патриотизм». Вся конструкція отримала назву «пентабазис». Автори прямо рекомендували практичне застосування результатів у «розробках прикладного характеру» (тобто держпропаганді).
29 січня 2023 року Путін доручив Міністерству науки і вищої освіти розробити та запровадити у вишах «Основи російської державності».
8 лютого вийшла нова стаття про «ДНК Росії» авторства Полосіна і Харичева. В ній вони запропонували ще один варіант «ціннісно-культурного портрету Росії»: «творення – для людини, любов – для сім’ї, єдність – для суспільства, порядок – для держави та місія – для країни». Термін «пентабазис» цього разу вже не згадувався. А вже 9 лютого в ЕІСД пройшов круглий стіл, присвячений «ДНК» та «Основам», на якому Полосін перерахував «чотири ціннісних константи», властиві російській державності упродовж усіх історичних періодів. Перша – це «свій шлях», друга – «месіанство, наявність надмети», третя – «нададаптивність», четверта – «общинність».
Нарешті, 22 березня у розпорядженні журналістів опинилася презентація проекту «ДНК Росії» з викладом основ змісту курсу.
Філософські підстави «ДНК Росії» – це комунітаризм, консерватизм, російський космізм та солідаризм. Головних російських постійних цінностей п’ять: «єдність у різноманітті» (взаємодопомога, общинність), «ідеалізм» (масштаб, розмах, духовність), «суверенна державність» (незалежність, свій шлях розвитку, самобутність), «стійкість та сталість» (нададаптивність, стабільність), «освоєння нового, першопрохідництво» (альтернатива глобалізму, катехон). Ціннісних орієнтирів на майбутнє теж п’ять: «суверенітет» (незалежність, самодостатність і самобутність), «творення» (розвиток, освоєння, першопрохідництво, прогрес), «стабільність» (опора на традиції і життєстійкість), «служіння» (ідеалам, країні, сім’ї), «солідарність» (співпраця, взаємодопомога, соборність).
Сам курс складається знову ж таки з п’яти блоків:
– Що таке Росія? (країна у її просторовому, людському, ресурсному, ідейно-символічному та нормативно-політичному вимірі);
– Російська держава-цивілізація (історико-географічні, інституційні підстави формування російської цивілізації);
– Російський світогляд, ціннісні константи російської цивілізації (світогляд та його значення для людини, суспільства, держави);
– Політичний устрій Росії (об’єктивне представлення російських державних та громадських інститутів, ключових причинно-наслідкових зв’язків останніх років соціальної трансформації);
– Виклики майбутнього та розвитку країни (сценарій перспективного розвитку і роль громадянина у такому сценарії).
Починаючи з 23 березня низка вишів Росії (Ростов, Нижній Новгород, Ярославль) та окупованого Севастополя повідомила про обговорення в їхніх стінах концепції курсу «Основ російської державності», викладання якого розпочнеться з 1 вересня.
Таким чином, можна припустити, що Кремль впритул наблизився до запровадження в Росії офіційної ідеології. Найвірогідніше, вона включатиме в себе «путінську тріаду»: суверенітет – консерватизм – патріотизм, – із додаванням ще кількох позицій, наприклад ідеалізм/месіанізм чи соборність/общинність. Скоріш за все, ідеологія не матиме власної назви і не буде закріплена в законодавстві. Однак якщо курс «Основ російської державності» стане обов’язковим у вишах, принципової відмінності від викладання марксизму-ленінізму в радянську добу не спостерігатиметься.
