Час клоунів

Клоуни захоплюють політику, а політики поводяться як клоуни. На думку автора Торстена Кернера, ми живемо в час політичного блазнювання: із Даунінґ-стріт давно вже кепкують як з «Клоунінґ-стріт», а Білий Дім перетворився на декорацію абсурдного телевізійного шоу.

Лікар притискав свій стетоскоп до грудей чоловіка, який, ніби кинута лялька з вивихнутими кінцівками, лежав на землі. Чоловіки, що застрелили клоуна, курили. Під червоною краваткою перестало битися серце.

Румунський диктатор Ніколае Чаушеску перетворив свою країну в моторошний цирк, а його численні критики, передусім письменники й митці в екзилі, порівнювали тоді тирана з клоуном, з клоуном-убивцею. Можливо, таким визначенням вони хотіли завдати йому найбільше болю та якомога точніше зобразити провалля між його інсценованою владою та людською нікчемністю.

Смерть тирана в грудні 1989 року стала переломним моментом в історії. Здавалося, що демократична модель ліберального Заходу впевнено торує собі шлях. Корупційні системи руйнувалися, диктаторів скидали, комунізм було законсервовано. У всьому світі, в Східній Європі, Азії, Південній Америці й Африці велися пошуки серйозних політиків, спроможних очолити демократії. Вони спокійно могли бути трохи нудними, тобто звичайними технократами, головне, щоб були серйозними, практичними і без блазенських манер. Здавалося, що блазні остаточно відійшли у вічність. Зрештою, ці божевільні неабияк виснажилися протягом 20-го століття.

Сучасники називали клоунами ще Адольфа Гітлера та Муссоліні. Таке маркування тоді теж було смисловим захисним маневром: аби не визнавати побачене, намагалися висміювати жахливе та виробити імунітет проти тоталітарного втручання. Наскільки оманливими були такі сподівання засвідчили самі передбачувані клоуни: «шаленим маленьким клоуном» після їхньої першої зустрічі Муссоліні назвав Гітлера.

Клоуни повертаються

Але нині, через 30 років після того, як на стіні помер Чаушеску, символічно вбитий як клоун, вони знову тут: блазні святкують повернення на політичну арену. Ми переживаємо, либонь, еру глобальної клоунади. Великобританію лихоманить від «Брекзиту», Даунінґ-стріт називають «Клоунінґ-стрітом», а Білий Дім став сценою абсурдного реаліті-шоу.

Борис Джонсон та Дональд Трамп – найвідоміші актори-блазні, які в численних спостерігачів неминуче провокують цей термін своїми гримасами, зачісками, мовою, жестами, одягом та непередбачуваними діями.

Проте Трамп і Джонсон – лише найвідоміша верхівка айсберга. Англійський журналіст Джордж Монбіо заявляє у «Ґардіані»: «Клоуни-вбивці всюди стають за кермо». Крім Трампа та Джонсона, він називає брекзитера Найджела Фараже, прем’єр-міністра Індії Нарендру Моді, президента Бразилії Жаїра Больсонаро, прем’єр-міністра Австралії і шанувальника Трампа Скотта Моррісона, президента Філіппін Родріґо Дутерте, він згадує також Маттео Сальвіні, Реджепа Таїпа Ердоґана та Віктора Орбана. Можна сперечатися стосовно влучності терміну «клоун-вбивця», але важко заперечити, що всі ці особи є гротескними шоуменами, які пропонують націоналістичні, ксенофобські рецепти за принципом «наша країна перш за все».

На думку Джорджа Монбіо «клоуни-вбивці» діють на замовлення олігархів, у чиїх руках справжня влада. Супербагатії приводять до влади «клоунів-убивць», щоб вони відволікали нас своїми виставами, в той час як клептократи, умовно кажучи, чистять наші кишені.

Монбіо пропонує нам політично ліве трактування: «Ми захоплюємося жартівниками, які спонукають нас призначений олігархам гнів спрямовувати на іммігрантів, жінок, євреїв, мусульман, кольорових та інших уявних ворогів чи офірних цапів. Як і в 1930-х роках, нова демагогія – це шахрайство, бунт проти впливу капіталу, що фінансується капіталістами».

Клоун як бунтар

Питання полягає в тому, наскільки цей загальний штамп про клоуна справді помічний аналітично, чи він приховує більше, ніж відображає. Чи можна називати всіх цих дуже різних політиків «клоунами-вбивцями» й маріонетками олігархів? Чи такий погляд не залишає поза увагою дуже різні шляхи до влади та волю виборців, які сприяли цим людям в отриманні посад? Що приховує визначення «блазень», коли ми застосовуємо його до політиків і не ототожнюємо також антиавторитарних і прогресивних політичних клоунів? Чи ж не був блазень споконвіку бунтівником проти зашкарублих систем?

«Клоун як бунтар сіє свої сумніви всюди і веде свою боротьбу дуже м’яко, без жодного брязкоту заліза на обладунках. Беззвучно співаючи у власному крейдяному колі, він розпізнає жахіття зовні й створює свободу з відчуження. Обтрушуючи руками й пальцями дерев’яну стружку, переможений піднімається з сувою пергаменту і проголошує рушійною силою звільнення витривалість і подолання негативного досвіду, яке він робить завданням свого життя. Він такий, яким був, і залишиться таким, як є: впертим, посвяченим бунтарем, як у ранніх міфах і культурах, так і сьогодні».

Ця пишномовна похвала клоунові належить антропологові Константину фон Барльовену. Його есе «Нарис про спотикання» було опубліковано на початку восьмидесятих і проголошувало блазня захисником гуманності, медіатором між культурами, посередником між небом і землею, перекладачем між богами і людьми та адвокатом невдач. Оскільки людині властиво спотикатися, блазень придумав своє комічне мистецтво спотикання, яке вчить нас, власне, спотикання приймати й висміювати водночас, підніматися і продовжувати йти.

Тисячоліттями й у всіх культурах блазень був фігурою великого світового театру. Індіанський трикстер і шахрай, пустотливий посланець богів Гермес або культурний герой Прометей, дурні середньовіччя, Тіль Уленшпіґель, вар’яти Шекспіра, брати Маркси або бродяга Чарлі Чапліна – блазень – це антропологічна константа, без нього не можна. Людина, вочевидь, приречена на втіху клоуна, на його мистецтво примирення з власною безвихіддю, на постійні атаки неминучого і використання своєї анархічної сили, свого сміху проти кожного велетня, проти будь-якого порядку. Дурень бере на себе сміливість протестувати проти всього і все заперечувати, його сміх – це бунт.

Навіть там, де опір здається неможливим, оскільки опоненти та їхня сила переважають, блазень виступає проти Ґоліата. У таких фільмах як «Нові часи» або «Великий диктатор», Чарлі Чаплін в образі волоцюги боровся проти дегуманізаційних процесів машинної епохи і сперечався з найбільшим тираном 20-го століття. Мистецтво Чапліна в 30-х роках – це виразний пантомімічний танок надії, балет опору, нахабний блошиний цирк на кінчику носа жахливих тиранів.

Комік Чаплін діє на тлі світової економічної кризи, масового зубожіння, настає час вибухового націоналізму, зростає прагнення сильної руки, а демократії вважаються неспроможними і застарілими формами правління. Мабуть, ця історія повторюється нині як фарс. Ми переживаємо авторитарне відродження та повернення сильних чоловіків. Однак ці неоавтократи, схоже, проковтнули клоуна і, вочевидь, живуть від енергій його ідентичності і використовують його реквізит для завоювання влади. Божевільний світ? Що ж спільного у Дональда Трампа та Бориса Джонсона з анархізмом Чапліна?

«Більмо на оці у влади, адвокат безсилих і безмовних»

Що ж, клоун ніколи не був підлабузником, він завжди був упертюхом, відчайдухом, баламутом, що поєднує в собі добро і зло, начебто дурником і все-таки мудрим, який то плаче, то сміється, але завжди виступає проти статусу-кво. Він міг служити придворним паяцем у принца, але як жартівник і вульгарний філософ залишався вільним і незалежним. За своєю природою клоун завжди був прогресивним, більмом на оці влади, захисником безсилих і безмовних.

Особливо це стосувалося французького клоуна Колюша, грубий гумор якого полюбляли французи, якщо вони не ненавиділи його, бо Колюш, цей доброзичливий, маленький товстун, словесно міг відшмагати кожного. Він відверто говорив те, що пересічний француз замовчував. Коли він обурювався на арабів та євреїв, це звучало як праворадикальний Національний фронт, коли він говорив про жінок, це звучало грубо по-сексистськи, а коли мова заходила про політику, це було схоже на відверту вульгарщину. Він був голосом простих людей, без прикрас. У смугастому комбінезоні він з’явився перед камерами в 1981 році і заявив, що хоче стати президентом Франції. В усталених партій та політиків всередині щось обірвалося. Блазень, який постійно повторював, що вважає їх покидьками, опинився згідно з серйозними опитуваннями на третьому місці з 16 відсотками.

Колюш казав: «Я показуватиму по телевізору свій зад.Тотальна демагогія – моя мета. Я обіцятиму кожному все, що він хоче. Я брехатиму, як політик, не зморгнувши оком. Я можу собі це дозволити, тому що я не чекаю від виборів жодної вигоди. І якщо політики цього бояться, то я просто помираю зо сміху. Я потішатимуся над ними безмежно, бо те, що вони роблять зі своєї професії – це ніщо, нуль».

Але, звичайно, все це було великим жартом, Колюш поглумився над тими, хто йому повірив. Але Франція пам’ятає президента, що не відбувся, і клоуна, який у 1986 році загинув внаслідок аварії на мотоциклі. Його «Restos du Coeur», «ресторани серця», що він їх заснував у 1985 році для забезпечення їжею нужденних, існують досі.

Розваги для політично втомлених виборців

Італійський нащадок Колюша – Беппе Ґрілло, засновник популістського «Руху п’яти зірок». Його словниковий запас теж досить в’їдливий, він також вважав, що всі політики – мерзота, але на відміну від Колюша, цей комік і телевізійний сатирик дійсно пішов у політику. Ґрілло стартував як прогресивний клоун, який обіцяв своїм виборцям – серед яких багато розчарованих лівих – справжню демократизацію.

На парламентських виборах 2018 року «Рух п’яти зірок» став найсильнішою партією та коаліціював з правою популістською «Лігою Півночі» під керівництвом Маттео Сальвіні. У змаганні за увагу ЗМІ коаліціанти швидко радикалізувалися, стали підбурювати італійців проти іноземців та Європи, створюючи атмосферу, яка в принципі ставила демократію під сумнів. Дошкульний блазень Ґрілло стрімко перетворився на політика тоталітарного штибу, його кричуще презирство до політики підготувало ґрунт для неофашистських сил. Його «політика гніву», що претендувала на буцімто цілковите розуміння, була суцільною розвагою та захоплювала політично втомлених виборців.

У цирку неоавтократів, які теж нагадують нам блазнів, оскільки їх маски простакуватості здаються надто сміховинними перед різносторонніми викликами, особливу роль відіграє Дональд Трамп.

Звичайно, виникає спокуса класифікувати фенотип Трампа як клоуна. Його блазенська усмішка, морквяний колір шкіри, задовгі й надто яскраві краватки, химерні фрагменти зачіски, незграбність: він – комік, карикатура. Але хіба не це – частина його успіху? У культурі образів, зображень та символів Трамп сприймається як графічне послання. Його мова коротка, гучна, супроводжується знаками оклику, він – емоджі гніву та люті в Овальному кабінеті, він – Крутий Барбос у Білому домі.

Американський автор Курт Андерсен називає Дональда Трампа у своєму дослідженні «Вигадана країна» «потворним винаходом ілюзорно-промислового комплексу». У нації, що постала з брехні та фікцій, ментальність якої формувалася на основі радикального індивідуалізму та екстремальної релігійності, і в країні, яка створила Голлівуд і Диснейленд, Дональд Трамп як шоумен є найдосконалішим втіленням культури, що покладається передусім не на реальність, а на вигадку. Оскільки, за словами Андерсена, історія Америки ґрунтується на «500-річній втраті реальності», Трамп може продати свою біографію Мюнхаузена як історію успіху, тому що існує колективна воля до власної правди, до власного обману, до плутанини між реальністю та уявою.

Розмивання меж між вигадкою і реальністю

Те, що не потрібно 500 років втрати реальності, аби зробити президентом комедіанта, показали українці, коли весною 2019 року обрали телезірку Володимира Зеленського своїм маяком надії. У телефонній розмові з Дональдом Трампом Зеленський облестив американця, що той для нього «великий вчитель». Може скластися враження, що Зеленський, програма якого поки що залишається нечіткою, радикально наслідує політичну кар'єру Трампа. У той час як Трамп мав довгу біографію артиста естради, кінозірки та актора телевізійних реаліті-шоу, Зеленському вистачило одного телесеріалу, щоб глядач переплутав вигадку з реальністю.

З 2015 року українець грав у серіалі «Слуга народу» надзвичайно порядного вчителя історії, праведний гнів якого на клас корумпованих політиків несподівано зробив його зіркою і президентом своєї країни. Хоч огидні олігархи та корумповані політики й ставлять йому палиці в колеса, але, врешті-решт, цій маленькій людині вдається об’єднати свою країну, забезпечити їй зовнішній і внутрішній мир. Вигаданий політик Зеленський не став вести виборчу кампанію у 2019 році; натомість він дозволив серіалу говорити за нього, відповідно назвав свою партію «Слуга народу» і завершував шоу як стендап-комік, висміюючи своїх суперників.

Досі незрозуміло, куди саме прямує Зеленський. Проте, можливо, українці взагалі не плутали вигадку з реальністю, а свідомо наважилися на ризиковану гру, щоб докорінно змінити своє повсякденне життя, яке вони сприймали як катастрофічне.

Якщо розглядати політику як сумнівне закулісся, то чому б не обрати того, хто обіцяє започаткувати реальний фільм із щасливим кінцем? Якщо справжніх політиків сприймають лише як брехунів, то чому б з волі виборців не перетворити вигаданого політика на реального? Таким чином, метаморфоза коміка в політичного діяча може сприйматися його послідовниками як самодозволений плебісцит: якщо виборців, які вірять у магію, позбавляють альтернативи, вони начакловують собі політика з клоуна.

Політик-клоун як івент-менеджер

Політик-клоун – це івент-менеджер постдемократичної свідомості, він обіцяє дії замість слів, замість причин знаходить офірних цапів, він проповідує націоналізм, а не космополітизм, він – народ, а не його безликий представник, його не вибирають, а обирають.

Політик-клоун навряд чи може зазнати поразки, тому що його прихильникам він і подобається тим, що спотикається й падає. Будь-яку критику вони вже давно сприймають як побиття, тому помилки політичному клоунові не страшні. Хто над ним кепкує, належить до еліти, хто глузує з нього як з клоуна, глузує з себе, бо такі як Трамп змінюють реальність, у той час як ми думаємо, що дивимося якесь божевільне реаліті-шоу.

Клоуни кидаються в політику, політики, як клоуни, падають, і ми завжди говоримо про чоловіків. Хіба в політичній клоунаді немає жінок? Адже клоун, як культурний персонаж, не був ані чоловіком, ані жінкою, його стать змінювалася жартом, який він виголошував, або вітром, який його збивав. Але політикам-клоунам притаманний перебільшений мачизм, щоб продемонструвати їхню керівну силу, залізне рукостискання так само важливе, як і підпис, схожий на синусоїду супергероя, і тому його слід демонструвати всюди.

Справжньою антитезою політичного клоуна є активістка з питань зміни клімату Ґрета Тунберґ з аскетичною фізіономією, мова якої зазвичай свідчить про спокійну об’єктивність та цілковиту серйозність. Її емоційна стриманість, її недозрілі вигуки Кассандри змушують популістських тарзанів і самопроголошених ділків бути схожими на дітей, що переслідують свої політичні цілі жестами протистояння та погроз. Гіпермаскулінність, яку демонструють такі особи як Путін, Ердоган або Сальвіні, мимоволі перетворює їх на клоунів, тому що їхні гротескні тіла в кінцевому підсумку символічно вибухають під тиском втілення абсолютної влади.

Клоунократія та радикалізація виборців

Бум метафори клоуна в політичних репортажах та клоунські стратегії політиків-популістів свідчать про циркову стадію демократії, в якій як захисники, так і противники демократії вважають її зараз тотальним шоу. «Відправте клоунів», – співав колись Френк Сінатра, на арені щось пішло зовсім не так. Клоун відволікався, затягував час, створював якісь моменти поза часом. Політик-клоун – це експерт зі спонукань, який перевершує момент і нав’язує його тобі як монумент. Монумент – це я, – каже політик-клоун і відчиняє ворота до клоунократії.

Однак часовий вимір демократії – це не вдалий момент, а тривалий процес,тривалі й повільні переговори та порівняння. Натомість політик-клоун обіцяє постійне правило моменту, стверджуючи, що він у найкоротші терміни може вирішити те, що технократичний політик не може зробити роками. Політик-клоун переконує вражену аудиторію, що він сам – це момент, який має значення, тільки він може прийняти найважливіше рішення щодо доленосної миті, тільки у нього є сила синхронізувати всі розбіжні та суперечливі криві часу. Трамп подає себе як особливий момент, він -– справжній «твіт», що проникає у свідомість світу.

Старорежимні політики консенсусу та поміркованості, а також харизматики намагалися об'єднати суспільство, намагалися будувати мости в різні соціальні табори і середовища та пропонувати історію, що створює спільноти. Однак політики-клоуни покладаються на радикалізацію виборців і самі є результатом радикальної зміни свідомості. Трамп зміг стати президентом лише тоді, коли більшість американців почала вважати, що політика – це інсценована змова, ритуалізоване шоу. Він увірвався в це шоу як шоумен, хай лиходій і селюк, зате свій хлопець. Його ненависть до старого шоу, до старої еліти здавалася щирою. Він брехав, як дихав, але він грав поборника брехні та брехунів настільки бездоганно, що його відчуті істини, його альтернативний світогляд були привабливішою правдою.

Саморозрекламовані слуги народу

Епоха фільмів про супергероїв також просуває образи мислення, які роблять можливими таких політиків як Дональд Трамп чи Борис Джонсон. Хай там хто: Тор, Халк, Людина-Павук, Бетмен чи Капітан Америка – всі вони слуги народу, вони замінюють парламент, поліцію і пресу, вони є новою державою, і будучи її охоронцями, вони не прив'язані ні до плебісциту, ні до голосування, ні до поділу повноважень.

У битві за брекзит англійський прем'єр-міністр порівняв себе з одним із таких супергероїв: «Що лютішим стає Халк, тим він сильніший. І він завжди знаходив вихід, хай там яка скрута його спіткала – те саме стосується й цієї країни». Коли Дональд Трамп розпочав свою виборчу кампанію, дев'ятирічний хлопчик, якого він взяв на борт свого вертольота, запитав, чи він Бетмен, і Трамп без вагань відповів: «Я – Бетмен!» Але це лише напівправда, адже насправді Дональд Трамп у цьому штаті – його зловісний опонент: Джокер!

У безмежних просторах Інтернету не важко зустріти Дональда Трампа з обличчям Джокера. 45-го президента Сполучених Штатів можна побачити на футболках, ілюстрованих обкладинках чи коміксах як горезвісного творця хаосу. Там переважають маски трьох найвідоміших акторів-Джокерів останніх 30 років: Джека Ніколсона, Гіта Леджера та Хоакіна Фенікса. Генеза Джокера в цих трьох знакових фільмах 1989, 2008 та 2019 років розповідає також про злет Дональда Трампа.

Генеза Джокера

Свого першого жорстокого удару моральний порядок зазнає у «Бетмені» Тіма Бертона від Джека Ніколсона, який зіграв Джокера в 1989 році ще як старомодного циркового клоуна, де над усім панує нечестиве підморгування. Ніколсон легко обіграє Майкла Кітона у ролі Бетмена, диявольська пика із зеленим волоссям насолоджується злом, вбивством та знищенням. Весело протанцьована аморальність Джокера виглядає життєздатнішою, ніж меланхолійний захист цінностей Бетмена, і навіть якщо лиходія врешті-решт переможено, він залишається зіркою фільму.

У 2008 році Гіт Леджер у ролі Джокера вже не задовольнився заміщенням героя як протагоніста. Його виступ також став легендарним і відтіснив Бетмена Крістіана Бейла на задвірки пам’яті. Однак, на відміну від Джокера Джека Ніколсона, цей клоун-вбивця прагне повністю нівелювати сфери між добром і злом, він більше не сприймає розмежування між правдою й кривдою і працює над побудовою цілковито нігілістичного Готем-Сіті. Перемога Бетмена схожа тут на поразку.

Амбіції Хоакіна Фенікса в «Джокері» Тодда Філліпса просто жахливі. Його Джокер – принижений психопатичний блазень. Більше немає героя, є лише виснажене до смерті, жалюгідне суспільство, яким керує бездушна еліта, далека від народу. За цих обставин невдалий клоун стає вбивцею і символом повстання проти тих, хто там зверху. Надзвичайну нечутливість і нарцистичну відстороненість Джокера можна розглядати як часову картину епохи Трампа: побитий клоун стає героєм побитих, яким відтоді відомий лише один спосіб відстоювання своїх інтересів: побиття з реготом, схожим на залпи убивчих пострілів.

У своєму дослідженні про сатирика епохи Відродження Франсуа Рабле російський літературознавець Міхаіл Бахтін вивів формулу «карнавалізації свідомості», яка передує великим історичним зламам. У сміхові народу він вбачав бунтівний світ як протиставлення світові офіційному. Сміх селян скидає короля з трону на карнавалі, і це тимчасове символічне позбавлення влади стабілізує суспільство. У той же час, цей сміх вказує на можливість кардинальної зміни, зміни епох. Бахтін розуміє цей сміх як народний спротив знизу. Але що це означає для нас, коли цей сміх приходить зараз не знизу, а згори, від президентів та канцлерів?

Клоун як директор цирку?

Блазневі завжди завжди був притаманний ген непокори, він чинить спротив владі та офіційній мові. Тож коли виборці обирають до влади політиків-блазнів, дивних автократів або клоунських політиків, вони принципово виступають проти системи. Вони не просто голосують за іншу партію, вони голосують за те, щоб блазень взяв на себе роль директора цирку і дав волю батогові.

Чи означає це, що ми стоїмо на порозі епохи клоунократії? Чи настав кінець західним демократіям? Чи захоплюють політичну сцену авторитарні клоуни та автократичні дурні? Так само, як клоун завжди був парадоксальною фігурою, креслячи та перетинаючи межі, несучи в собі добро і зло, будучи іноді дитиною, а потім знову старим, уособлюючи чоловіка й жінку, іноді спотикаючись як дурник, а потім знову виблискуючи як віртуозний танцюрист, настільки ж суперечливою і неоднозначною залишається образ клоуна в політиці та в популярній культурі.

З огляду на амбівалентну природу клоуна, ми можемо виділити два суперечливих прочитання блазенського елементу в політиці: прогресивне та регресивне. Спільним для обох прочитань є те, що вони сприймають клоуна як терапевтичний інструмент, подібно до того, як клоуни при лікарнях покликані полегшувати страждання або долати хвороби, так політичний клоун повинен боротися з демократичною дегенерацією.

Прогресивний і регресивний клоун

Прогресивні клоуни хочуть похитнути зашкарублу владу, розчинити демократичні закаменілості; Сатирична партія – саме ця ПАРТІЯ представляє сатиричне втручання у традиції мовно-критичних блазнів Шекспіра. Ліві активісти Підпільної повстанської армії клоунів-бунтіників (СIRCA) також розглядають себе як клоунівське інтервенційне військо, що гумористичними подіями бореться проти воєн, фінансових впливів та демократичної непрозорості. Натомість регресивні клоуни хочуть відновити хиткий авторитет держави. Але для обох напрямків, як прогресивного, так і регресивного, клоун – це фігура протесту.

Прогресисти покладаються на клоуна як на рефлексивного діяча мистецтв, на клоуна, який трясе колючу дротяну огорожу можновладців, а регресисти роблять ставку на справжнього клоуна, який в силу своєї непідкупності підриває двері палацу брехні. Регресивний клоун претендує на роль представника народу, прогресивний клоун залучає громадськість для захисту своєї правди. У фігурі клоуна стикаються крайнощі; прогресивні клоуни виступають радше як безіменні колективи, регресивний клоун виступає в ролі лідера.

То які ж перспективи? Клоун, який стає лідером, заперечує своє походження як руйнівник ієрархії, як анти-лідер. Клоун не веде, він призводить до повалення лідера. Тому, якщо клоун стає лідером, він мусить собі самому постійно ставити палиці в колеса, він не може інакше.

Песимістичне прочитання цього парадоксу могло б спонукати розглядати клоуна лише передвісником ще більшого геополітичного хаосу, тоді як оптимістичне прочитання вважає клоунів радше циклічними кризовими постатями, які незабаром будуть замінені новими, реальнішими героями. Ми не повинні залишати створення цих героїв ані кінотеатрам, ані циркові – вони мають бути не результатом нашої уяви, а нашого розуміння, що демократії потрібні ми, а не вони.