Як відомо, торік польський Сейм голосами всіх фракцій підтримав закон про відзначення 11 липня як «Дня Пам’яті про поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на Східних Кресах ІІ Речі Посполитої». Закон зазначає, що в період з 1939 по 1946 роки українські націоналісти на території східних кресів Польської Республіки та сучасних Люблінського і Підкарпатського воєводств учинили геноцид проти польського населення. Внаслідок цих дій було, сказано в законі, вбито понад 100 тисяч поляків, а сотні тисяч змушені були покинути свої домівки.
Впадає в око, що законопроєкт вніс Тадеуш Самборський, відомий своєю діяльністю ще в Товаристві дружби з СССР й Асоціації «Польща-Схід», організацією фестивалів російської пісні та співпрацею з проросійським виданням «Myśl Polska» в якості колумніста. Лише одна польська депутатка утримався, решта проголосувала за цей закон, в якому вочевидь відчутні рашистські настанови та кремлівсько-луб’янські наративи, починаючи з визначення західноукраїнських і західнобілоруських земель як «східних кресів» і закінчуючи фантасмагоричними цифрами загиблих.
Утім, Бог суддя польським політикам і політиканам. Нагадаю лише, що у 2003 році проблема польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни начебто була знята на основі формули «вибачаємо і просимо вибачення». Але ні! Польський політикум вирішив чи то вдарити Україні ножем у спину, чи то вистрілити третій Речі Посполитій у ногу, чи то поєднати перше та друге, але факт є факт: найбільші бонуси отримала Росія.
Але зараз не про те мова. Варто згадати, хто ж реально здійснював геноцид поляків, й у значно ширших часових рамках.
Почалося все з т.зв. «Польської операції» НКВД (1937-38 роки). Її жертвами стали, за різними даними, від 16% до 30% етнічних поляків, які мали нещастя жити в Совєтському Союзі. Заарештовані були близько 144 тисяч осіб, з яких понад 111 тисяч розстріляли, інших відправили у ҐУЛАҐ. А були ж іще і масові депортації «в адміністративному порядку».
Минув рік – і Москва здійняла другу хвилю геноциду поляків. Пакт Молотова-Ріббентропа, він же Московський пакт від 23 серпня 1939 року, став підґрунтям спільної агресії двох червонопрапорних держав проти другої Речі Посполитої. Нацисти вдерлися до неї 1 вересня, більшовики – 17 вересня, оголосивши Польщу «потворним дітищем Версальської угоди». А що роблять із «потворними дітищами» в ім’я світової революції? Правильно.
Тільки деякі, найбільш показові сюжети.
«Розіп’ятий хлопчик» У місті Гродні група польської студентської та шкільної молоді намагалася чинити збройний опір совєтським військам. Двоє вчительок побачили на лобовій броні танка, який зупинився на вулиці, розіп’ятого хлопчика, прив’язаного шматками ременів. Попри стрілянину, вчительки починають відв’язувати хлопчика, не зважаючи на погрози командира танка. У хлопчика п’ять кульових поранень, але він у свідомості. Його звуть Тадеуш Ясинський, йому 13 років. Він кинув у танк пляшку з бензином, але не зумів цю пляшку підпалити. Совєтські танкісти спершу хотіли хлопчика застрелити, потім вирішили розіп’яти його на броні…
Але то ще були «гуманісти». У наступні дні переможці почали масові розправи. Спершу розстріляли два десятки взятих у полон «фашиствуючих молодчиків» - школярів віком від десяти до вісімнадцяти років. На вулицях проводили обшуки, насамперед молоді, і якщо знаходився хоча б складаний ножик, убивали на місці. Тіла купами звалювали перед костелом. Якийсь молодший лейтенант, якому 22 вересня доручили відконвоювати з Гродна групу полонених, влаштував на шляху дізнання і розстріляв 29 осіб як «замаскуваних офіцерів». Загалом за два дні було вбито близько 300 захисників міста та просто його мешканців, які потрапили під руку.
Із білоруських перенесемося на українські терени. Спершу польське джерело. «У районі Ковеля совєтський загін напав на групу із близько п’ятдесяти польських вояків. Двох із них було застрелено уві сні. З десяти офіцерів, що перебували в цій групі, одному, підпоручику 53-го піхотного полку, совєтський командир вистрілив із нагана між очі, решту наказав прив’язати до дерев їхніми власними поясами та розстріляти. Встигли вбити чотирьох, коли під'їхав старший начальник і наказав припинити страту. Прив’язані тіла вбитих сказав залишити «для залякування». А тепер джерело совєтське: «27 вересня у 146-му стрілецькому полку після перестрілки з групою польських солдатів та захоплення їх у полон 15 солдатів за наказом старшого лейтенанта Булгакова та старшого політрука Кольдюріна було розстріляно з гармати». Невже Булгаков і Кольдюрін були членами ОУН?
А ось слова українця Гаврилюка, записані через тривалий час після тих трагічних подій: «Якщо совєтські солдати зустрічали когось у польській формі (польських офіцерів, поліцейських), то їх убивали на місці…»
Тернопіль (який тоді звався Тарнополь). До міста 17 вересня вночі ввійшли передові кавалерійські загони Червоної армії. Їх із костьолу обстріляли з кулемета польські вояки. Вранці кавалеристи зігнали до костьолу сотню городян й оголосили їх заручниками. Мовляв, здавайтесь, а то розстріляємо. Тоді польські офіцери застрелились, солдати капітулювали. 18 вересня місто цілий день зачищали від «польських бандитів».
А 21 вересня командувач 6-ї армії Філіп Ґоліков дозволив начальнику особливого відділу 2-го кавалерійського корпусу Кобернюку розстріляти будь-які десять осіб на його вибір. Кобернюк виїхав до міста, заарештував начальника в’язниці, його заступника, прокурора, кілька чиновників поліції й адміністрації та «всіх цих осіб, за рахунок встановленого Військовою радою 6-ї армії ліміту» розстріляв. Трохи згодом, щоб не обмежувати похвальну ініціативу підлеглих «лімітами», Голіков та член Військової ради бригадний комісар Захаричев дали особістам дозвіл «швидко заарештованих» ворогів народу вбивати «спрощеним порядком». Цю установку довели до командирів з’єднань і частин. Без суду розправлялися над полоненими польськими вояками, поліцейськими та «мирними жителями куркульського походження». Відлуння цього докотилося аж до Сталіна у вигляді скарги прокурора армії, який не зумів угамувати командарма і просив центр «навести в нашій 6-й армії більшовицький порядок». Отож «за винесення поспішних постанов» Голікова покарали – наказом наркома оборони оголосили йому догану.
Польський опір тривав не один день. 29 вересня відбувся бій за Шацьк (Волинь). Узятих у полон офіцерів і підофіцерів прикордонної варти – близько 200 осіб – розстріляли в лісі. Там і тоді почалися Волинські події…
І знову до Білорусі. 24 вересня, потопивши свої бойові кораблі, у полон потрапили вояки польської Пінської флотилії. У Макранах їх розмістили на шкільному подвір’ї, обнесеному парканом, та відокремили офіцерський склад. Потім збили в колону і повели на північ, уже без офіцерів, які були розстріляні там же, в Макранах, через два дні.
Нарешті, фінальний етап оборони Брестської фортеці. Спершу під командуванням генерала Плісовського польський гарнізон оборонявся від передових частин Вермахту. Потім частина вояків прорвалася у довколишні ліси, частина здалася в полон, а ще одна частина під командуванням капітана Вацлава Радзішевського продовжила оборонятися, тепер уже від Червоної армії. 26 вересня совєтські воєначальники застосували важку артилерію та здійснили масований штурм. Польські вояки зазнали тяжких утрат, але втримали позиції. Проте всі ресурси оборони були вичерпані. Вночі капітан Радзішевський зібрав захисників, подякував за службу і порадив усім, здатним пересуватися, пробиратися додому. Так і зробили. При цьому залишених у фортеці поранених червоноармійці перекололи багнетами. Сам Радзішевський із невеликою групою вояків дійшов до села Мухавець, тут вони добули цивільний одяг та розійшлися у різні боки. Радзішевський попрямував до Кобрина, де перебувала його родина. Він знайшов дружину та дочку, але незабаром за доносом був заарештований НКВД.
Ідучи з Бреста, німці передали совєтському командуванню всіх полонених. Їх, відокремивши солдатів від офіцерів, утримували у міській в’язниці та фортечних казематах, використовуючи на роботах з розчищення завалів. Після сортування і перевірки більшість рядового складу, насамперед жителів Західної Білорусії та Західної України, були відпущені додому. Офіцерів, поліцейських, жандармів та поранених, відділивши медперсонал, упродовж жовтня-листопада під конвоєм доставляли на залізничну станцію, вантажили у вагони та вивозили на Смоленщину, у Катинський і Старобільський табори, де майже всі вони згинули. Серед них був і герой оборони Брестської фортеці Вацлав Радзішевський.
Загалом у таборах НКВД наприкінці 1939 року опинилися 125.400 поляків. Із них у 1939-41 роках 43.054 особи передали Німеччині, німці ж передали СССР 13.575 осіб. Затим тих полонених польських офіцерів, які не плазували перед Москвою, а таких було понад 22 тисячі, розстріляли навесні 1940 року. Разом із тим з кінця 1939 року, згідно з наказом очільника НКВД Лаврентія Берії від 29 грудня, до середини наступного року тільки з Західної України до Казахстану, Сибіру і тихоокеанського Примор’я були депортовані близько 550 тисяч осіб, переважно етнічних поляків. На цьому закінчилася друга хвиля совєтського геноциду поляків. А третя розпочалася за місяць до німецько-совєтської війни. Та це вже інша історія, яку теж не варто забувати.
