Країна як монета
Є країни, які будують свою історію, і є країни, які стають товаром у чужій грі. Україна сьогодні опинилася саме тут — на ваговій шальці світових торгів, у кишенях політиків, які рахують не людські життя, а голоси виборців і мільярди своїх донорів. Ми — не союзник, не партнер, а монета, що кочує з рук у руки.
У ХХ столітті нас клали на стіл у Ялті, розчерком пера ділили території, прирікали мільйони на радянську окупацію. У 1994-му нас «гарантували» Будапештським меморандумом, який виявився паперовим жартом, коли Росія рушила танками. А тепер — XXI століття, і ми чуємо від президента США Дональда Трампа:
«Україна отримає багато землі. Але це війна. Росія — могутня військова держава, подобається вам це чи ні».
Ці слова — не випадкова обмовка. Це вирок. Це відкрите зізнання, що нас не сприймають як суб’єкт. Ми — об’єкт. Ми — фішка, яку можна переставляти на шахівниці.
Америка дивиться повз Київ
Уявіть: фронт горить, Харків і Донбас тримають удари, у Києві щодня дзвонять сирени. І саме в цей момент у Вашингтоні підписують документ: 90-денна пауза на всю зовнішню допомогу.
20 січня 2025 року. День інавгурації Трампа. Він тільки-но виголосив промову, де гримів: «Америка більше не буде платити за чужі війни». І вже того ж вечора його ручка поставила підпис під указом, який став для нас холодним душем.
Удар прийшов від союзника, від того, хто три роки поспіль був головним донором нашої боротьби. І цей удар був не лише військовим, а символічним.
Заморожені контракти на Patriot і NASAMS, які мали захистити наше небо.
Зупинені постачання 155-мм снарядів і ракет до HIMARS, які тримали фронт.
Блоковані програми USAID у медицині, енергетиці, безпеці громад.
Для нас це був не просто наказ із Вашингтона. Це було відчуття, що нас залишили сам-на-сам. Що Америка, яка ще вчора говорила «стільки, скільки треба», сьогодні сказала: «а тепер самі».
Березень приніс другий удар. «Ревізія витрат» завершилася, допомогу іншим країнам відновили, а Україна залишилася в паузі. Білий дім вирішив: наша війна — «особлива стаття».
У кулуарах Конгресу просочилися слова: це важіль, аби змусити Київ сісти за стіл із Москвою. Зброя в обмін на поступки. ППО в обмін на території. Це вже навіть не дипломатія — це відверта торгівля долею країни.
А серпень став кульмінацією. Трамп вийшов у ефір Fox News і кинув у камери своє знамените:
«Україна отримає багато землі. Але Росія — могутня військова держава, подобається вам це чи ні».
У перекладі з цинічної американської мови це означає: погодьтеся на втрати. Прийміть нові кордони. Пожертвуйте тим, що вибороли кров’ю.
А поруч його віце-президент Венс сухо додав: «Левова частка допомоги Україні має лягти на плечі Європи».
Це було не просто дипломатичне охолодження. Це був вирок союзництву. Америка відходить убік. Україна перестає бути партнером. Ми стаємо чужим тягарем.
Геополітична арифметика: Ізраїль понад усе
Чому Америка, яка ще вчора надсилала нам «Джавеліни» і «Хаймарси», сьогодні відвертається? Відповідь — у простій і цинічній арифметиці.
Коли Трамп іде у вибори, його кампанія — це не лише мітинги й слогани. Це ще й мільярди. І ось у цей момент на авансцену виходить Міріам Адельсон — найбагатша ізраїльтянка, вдова грального магната Шелдона Адельсона. У її руках — понад 30 мільярдів доларів і прямий доступ до кишені Республіканської партії. У 2024 році вона влила в кампанію Трампа понад 100 мільйонів.
Для чого? Не для альтруїзму. Вона — не філантроп. Вона купує політику.
У 2017-му її гроші конвертувалися в рішення: Трамп визнав Єрусалим столицею Ізраїлю й переніс туди посольство США. Це було «завдання №1» для Адельсонів, і Трамп виконав його без жодного сумніву.
У 2025-му ставки ще вищі. В кулуарах говорять, що нова мета донорки — анексія Західного берега. І що саме ці мільйони стали ключем, яким Адельсон відкрила двері до другого президентства Трампа.
Для євангелістів, що голосують за Трампа, Ізраїль — це символ Другого пришестя. Для ультраправих в Ізраїлі — це крок до Великого Ізраїлю. Для Трампа — це гарантія донорських грошей і політичного виживання.
У цій геополітичній бухгалтерії Ізраїль завжди більше, ніж Україна.
Бо Ізраїль — це голоси, пророцтва, мільярди.
А Україна — це лише рахунок за війну, який вони втомилися оплачувати.
Ми для них — не історія свободи, не країна, яка стримує Путіна. Ми — стаття витрат, «case study» у фінансовому плані.
Наслідки: розпад суб’єктності
Що означає ця нова арифметика для нас? Це не лише втрата грошей чи зброї. Це втрата самої суб’єктності.
На фронті — це означає порожні склади артилерії й небо без «Петріотів». Наші міста знову стають мішенями для російських ракет, бо хтось у Вашингтоні вирішив «поставити паузу».
У дипломатії — це означає столи переговорів, де Україна вже не гравець, а тема. Нас можуть обговорювати, нам можуть «давати багато землі», але не всю. Ми знову — не учасники угод, а їхній об’єкт.
В ідеології — це означає, що нас перестають бачити як символ свободи. Ще вчора ми були на обкладинках Time і Guardian, ще вчора нас ставили поруч із Берліном-1989 і Варшавою-1980. А сьогодні — ми зникаємо з першої шпальти, перетворюємося на рядок у колонці «foreign aid cuts».
Це і є справжня катастрофа. Бо смерть держави починається не тоді, коли ворог заходить у твої міста, а тоді, коли союзники перестають бачити у тобі суб’єкта.
Висновок. Подвійне розмінювання як вирок
Україна вже двічі проходила через цей принизливий статус «валюти».
У Ялті нас обміняли без запитань — у Москву пішли наші землі й люди, підписані чужими руками.
У Будапешті нам пообіцяли захист за ядерну зброю — а потім кинули нас сам-на-сам, коли на обрії знову з’явилися російські танки.
У лютому 2022 року Кремль намагався повторити цю саму церемонію: захопити державу без бою, перетворити країну на «Малоросію» під чужим протекторатом. Але цього разу суспільство сказало «ні» і не дало провести акт символічної капітуляції.
Сьогодні нас знову хочуть зробити подвійною розмінною монетою.
Зовні — Трамп і його донори, які за мільярди готові торгувати нашою територією в обмін на союз із Ізраїлем і голоси євангелістів.
Усередині — олігархи й медійні шахраї, які перетворили президентство на серіал, а державу — на бізнес-корпорацію.
Найбільша загроза не в тому, що нас зрадять чужі столи переговорів. Найбільша загроза — що ми самі дозволимо розміну, погодимося бути фішкою. Бо коли народ мовчить, то навіть найсильніші армії не врятують.
Що робити?
— Розірвати залежність від зовнішніх «гарантів», які вже тричі продавали нас у минулому столітті.
— Ламати олігархічні схеми всередині, бо поки президент — продукт серіалу, ми лишаємося корпорацією, а не республікою.
— Будувати власні механізми сили — військової, економічної, політичної. Бо чужі завжди рано чи пізно відходять, а ми залишаємось із ворогом сам-на-сам.
Ми не маємо права чекати милості. Ми маємо повернути собі право на рішення.
Україна — або республіка, що воює й перемагає, або корпорація, якою торгують зовні й грабують зсередини.
Історія вже двічі змусила нас заплатити за мовчання. Третього разу не буде.
