16 жовтня 2024 року Володимир Зеленський вийшов до трибуни Верховної Ради з документом, який мав стати дорожньою картою визволення — «Планом перемоги».
Він обіцяв, що якщо цей план почати виконувати негайно, війну буде завершено не пізніше наступного року.
П’ять пунктів, три таємні додатки, гучні заяви:
1. негайне запрошення України до НАТО;
2. зняття обмежень на удари по території Росії;
3. створення на українській землі «неядерного пакету стримування»;
4. залучення трильйонних інвестицій у надра країни;
5. після перемоги — роль України як гаранта європейської безпеки.
Зал аплодував, світові медіа цитували слово «Victory». Минув рік. Закінчується жовтень 2025-го. Жоден із пунктів не втілено в заявленій формі. Ні перемоги, ні нових гарантій, ні «тектонічного зсуву». Залишився лише ефектний піар-продукт, який розсипається при будь-якій спробі реальності.
Я пройдуся по пунктам аби нічого не пропустити:
1. Геополітичний міраж: НАТО, яке знову не насталоПерший пункт плану звучав як геополітична революція — «негайне запрошення України до НАТО».
Зеленський пояснював: це стане доказом неминучої поразки Путіна та запустить нову архітектуру безпеки в Європі.
Та вже через 24 години після презентації в Києві Олаф Шольц заявив:
«Жодного запрошення до НАТО під час війни не буде. Наш пріоритет — уникнути прямого зіткнення НАТО і Росії».
Позицію Берліна підтримали Париж і Рим. Вашингтон промовив ще акуратніше:
«Україна стане членом НАТО, коли всі союзники погодяться і будуть виконані умови».
Інакше кажучи, ніколи під час війни. Формула залишилася та сама, що і в 2022-му: обіцянка без дати.
Рік потому жодного «політичного запрошення» немає. Україна залишається на порозі Альянсу, який робить вигляд, що тримати двері відчиненими — це вже дружній жест.
Перший пункт плану вмер у момент народження. Зеленський обіцяв революцію в системі безпеки Європи — отримав протокольну паузу.
2. Військові фантазії: удари без обмежень, яких не дозволилиДругий пункт — серце плану. Україна мала отримати «повну свободу використання західної зброї по території агресора». Партнери мали зняти табу на удари в глиб Росії, надати ракету за ракету, літак за літак.
Але на практиці цей пункт розбився об страх європейських кабінетів.
Німеччина відмовила в Taurus. Формулювання канцлера:
«Передача цих ракет неправильна і залишиться такою».
США пішли ще далі. У жовтні 2025 після візиту Зеленського до Вашингтона питання Tomahawk було закрите остаточно. Не безкоштовно і не за гроші. Держдепартамент заявив:
«Tomahawk не передаються країнам, які перебувають у стані активного військового конфлікту».
Це означає пряме фіаско другого пункту. Замість «ударів без обмежень» маємо реальність, де Україна воює своїми дронами, старими радянськими ракетами і творчим інженерним партизанством.
Союзники вдають, що не бачать ні ударів у Бєлгороді, ні палаючих нафтових складів у Курській області. Вони мовчки насолоджуються ефектом, але не беруть на себе жодної відповідальності.
Другий пункт «плану перемоги» виконано не завдяки, а всупереч союзникам. Ми воюємо в односторонньому форматі, під парасолькою дозволів «де-факто», але не «де-юре».
Риторика «повної свободи удару» зникла з офіційних промов. У Банковій тепер воліють говорити про «стратегічну гнучкість». У перекладі з дипломатичної мови це означає: нам дозволили рівно стільки, щоб ми не виграли.
3. Пакет стримування: таємниця без силиТретій пункт «плану» був обгорнутий аурою секретності. Президент говорив про «комплексний неядерний стратегічний пакет стримування», який мав розміститися на українській території. Він мав стати «сигналом для Росії, що вторгнення більше неможливе».
У секретних додатках, які отримали лідери G7, йшлося про розміщення елементів спостереження, нових типів озброєнь, а також про запит на Tomahawk.
Та витік інформації у західну пресу поставив крапку: Вашингтон публічно дистанціювався від цієї частини плану.
Американські дипломати описали його як «список побажань на одну війну вперед». Жодних домовленостей про розміщення зброї на українській території не було. Єдине, що справді працює в рамках стримування — це системи ППО, які вже поставлені раніше (SAMP/T, Patriot, NASAMS). Але це оборонна техніка, не елемент нової архітектури безпеки.
Після того, як США у 2025 відмовили Україні в Tomahawk навіть за гроші, цей пункт де-факто помер. Жодного «неядерного щита» не існує. Є обіцянки, які тепер цитують у підручниках із політичного PR як зразок гіперболізму.
Пункт три залишив по собі не «пакет стримування», а пакет розчарування. Навіть у рівнянні міжнародних символів він перетворився на арифметику нульових результатів.
4. Економічна утопія: трильйони без гарантійЧетвертий пункт «Плану перемоги» мав стати економічним проривом.
Зеленський обіцяв, що Україна перетвориться на магніт для західних інвестицій, адже «в її надрах зосереджені трильйони доларів урану, літію, титану й графіту».
Він говорив:
«Росія розв’язала війну, щоб забрати наші ресурси. Ми зробимо так, щоб ці ресурси працювали на перемогу».
У Вашингтоні спочатку аплодували — особливо на тлі бажання США зменшити залежність від китайського літію. Проте дуже швидко «інвестиційний прорив» уперся в головну проблему плану — відсутність безпеки.
Американці запропонували рамкову угоду, але без юридичних гарантій. Київ відмовився підписувати документ, який віддавав стратегічні родовища під контроль консорціумів без політичних зобов’язань із боку США. Зеленський сказав тоді:
«Ми не продамо безпеку навіть за трильйони доларів».
Це звучало красиво — та практично означало глухий кут. Інвестиції не підуть туди, де немає чітких правил і стабільності.
У березні 2025 року нова американська адміністрація остаточно «поставила на паузу» будь-які конкретні домовленості. Дональд Трамп у властивій йому манері кинув:
«Україна хоче грошей, але не хоче ризику. Бізнес так не працює».
Після цього ідея «плану інвестицій» фактично розчинилася.
Восени 2025 року залишилась лише меморандумна угода: сторони домовилися «вивчати потенціал співпраці у сфері критичних матеріалів». Без сум, без цифр, без строків.
Тож «трильйони доларів» виявилися метафорою, не економікою.
Західні партнери не вкладуться у країну, яка все ще під обстрілами.
Четвертий пункт плану став символом ілюзії: геологічне багатство не замінює політичну довіру.
5. Післявоєнна химера: гарант безпеки, якого немаєП’ятий пункт — найабстрактніший і водночас найамбіційніший.
Україна, за задумом Зеленського, після перемоги мала стати новим «гарантом безпеки» для Європи. Він говорив:
«Ми матимемо одну з найсильніших армій світу. Ми зможемо замінити частину американських контингентів у Європі».
Ця теза явно була адресована Вашингтону — насамперед американським республіканцям, які прагнули зменшити присутність США на континенті. Зеленський фактично запропонував:
«Підтримайте нас зараз — і ми станемо вашими руками у Східній Європі».
Але в 2025 році війна триває. Армія виснажена, мобілізаційна система ледь дихає, суспільство роздратоване.
Про яку «післявоєнну роль» може йтися, якщо самої перемоги ще немає?
У дипломатичних колах ЄС цю ідею називають неформально — «стратегічна фантазія Банкової». Вона добре звучить у виступах, але не має жодного змісту в реальному плануванні. НАТО не веде переговорів про залучення українських підрозділів у свої постійні сили.
П’ятий пункт став квінтесенцією всього плану: ілюзією, винесеною на майбутнє.
Його можна було б сприйняти як програму після перемоги — якби сам план перемоги не був фікцією.
Післямова. Театр ілюзій
Рік потому стає зрозуміло: «План перемоги» не був документом дії. Це була емоційна постановка, покликана втримати легітимність влади у період, коли фронт стояв, а підтримка Заходу хиталася.
Зеленський, який починав як актор, у момент найвищої державної відповідальності залишився актором. Його промова у Раді була ідеальною режисурою надії: яскрава, точна, коротка — і порожня всередині.
Суспільству потрібен був ковток віри — і влада дала його у вигляді медійної пігулки.
Але віра без дій перетворюється на відчай.
«План перемоги» мав об’єднати націю — він роз’єднав її між очікуванням і зневірою.
Мав переконати світ — натомість показав, що Україна покладає долю на чужу волю.
Мав стати історією — став несмішним анекдотом.
Коли історики через десятиліття вивчатимуть, чому Україна втратила темп у війні 2024–2025 років, вони знайдуть відповідь у цій виставі — під софітами Верховної Ради, де замість плану перемоги прозвучав план виживання влади.
Українці заслуговують на реальний план — без брехні, без фанфар, без «таємних додатків».
Перемога не пишеться у сценаріях, її виборюють ЗСУ та прості українці на землі, даючи час на порожні обіцянки від влади, яка тим часом пакує валізи та набиває кишені відібраними у армії грошима...
