2 січня 2026 року Зеленський зробив крок, який легко продати як “посилення держави”, але набагато важче — як посилення республіки: він оголосив про призначення Кирила Буданова керівником Офісу Президента, мотивуючи це потребою більшого фокусу на безпеці, обороні та переговорах. І саме в цій формулі — “безпека, оборона, переговори” — закладено головну проблему, бо вона звучить не як план інституційного державотворення під час війни, а як виправдання старої звички: підміняти державу Банковою, уряд — нарадами в ОП, парламент — телефонним правом, а відповідальність — “особливим періодом”.
Це призначення не є просто кадровою ротацією. Це вибір моделі управління, яку Зеленський вперто тиражує з року в рік: Офіс як надурядовий центр, що концентрує в собі кадрові рішення, дипломатичну вертикаль, інформаційні потоки й розподіл доступу до першої особи — і який при цьому, на відміну від Кабміну, не несе ані процедурної, ані політичної відповідальності в нормальному демократичному сенсі. Reuters прямо описує логіку цього кроку як зсув у бік безпеки/дипломатії на тлі тиску навколо переговорів і потреби відновлювати довіру після токсичного періоду навколо Єрмака. Але якщо “відновлення довіри” відбувається не через зміну правил гри, а через заміну таблички на дверях і підбір більш “шанованого” обличчя, то це не реформа — це косметика для системи, яка продовжує працювати так само: ручне управління, імпровізація замість політики, “свої” замість компетентних, комунікаційний театр замість прозорості.
Заміна Єрмака Будановим — це не розрив із моделлю “ОП як держава”, а її ескалація. Єрмак був цивільним політичним брокером, який уособлював непрозорість, кулуарність і надмірну концентрацію впливу. Буданов — силовик і розвідник, і це означає, що тепер ту саму концентрацію впливу підсилюють не політичними, а спецслужбовими рефлексами: закритість як норма, операція як інструмент, “результат” як виправдання, таємниця як універсальна відповідь на будь-які запитання. Така логіка може бути корисною у вузьких тактичних задачах, але в стратегічному управлінні державою вона продукує один і той самий наслідок: інституції деградують, бо реальні рішення ухвалюються не в процедурі, а в кабінеті; і в якийсь момент країна виявляє, що воювала за свободу, але поступово перейшла на режим, де свобода розглядається як проблема, яку треба “менеджерити”.
Окремо варто сказати те, що багатьом незручно вимовляти вголос: суспільство переоцінює Буданова. Не як офіцера чи керівника розвідки в умовах війни — там він точно є помітною фігурою, — а як символ “чистої альтернативи” до єрмаківського ОП. Буданов не є антиподом токсичності автоматично лише тому, що він у формі й говорить короткими фразами. У відкритих джерелах зафіксовано, що Буданов підтверджував використання народного депутата Євгена Шевченка як каналу комунікації з Лукашенком; і незалежно від того, як це пояснювати тактично, політичний ефект таких “каналів” незмінний: вони легітимізують токсичних посередників і нормалізують транзакційну мораль у державному управлінні. У спецслужбовій логіці це може називатися “ефективністю”, але в логіці держави це називається простіше: розмивання кордонів допустимого. І саме цю логіку тепер впускають у самий центр політичного управління.
Тепер — про Зеленського. Це призначення не можна читати як “державницьке прозріння”. Його слід читати як інстинктивний хід слабкої влади, яка звикла рятуватися не інституціями, а конфігурацією лояльностей. Коли Єрмак став токсичним — після корупційних ударів, інформаційних провалів, конфліктів довіри — Банкова не розібрала Офіс як надуряд, не повернула повноваження Кабміну, не ввімкнула парламентський контроль і не перезібрала модель відповідальності. Вона просто зробила те, що робить завжди: поставила новий “бренд” на стару конструкцію. І Буданов у цій логіці — ідеальний: публічно — герой війни, зовні — сигнал “тепер у нас security-first”, всередині — зручний інструмент для посилення вертикалі, а при потребі — зручний громовідвід, на який можна скинути майбутні скандали й переговорні компроміси.
Найгірше в цій історії навіть не те, що ОП знову перетворюється на “військовий кабінет”. Найгірше — що Зеленський цим рішенням фактично визнає свою управлінську межу: він не здатний витягнути країну в режим інституційної дисципліни, тому переводить державу в режим “оперативного штабу”, де ключове слово — не “політика”, не “економіка”, не “право”, не “відповідальність”, а “контур”. Це дуже зручне слово, бо “контури” завжди можна закрити, розширити, перемкнути, сховати; а от державу — ні, держава потребує правил, які діють навіть проти тих, хто при владі. Саме тому “військовий кабінет” у мирний час завжди стає проблемою, а під час війни — стає спокусою, що нищить майбутнє: війна рано чи пізно закінчується, а звичка керувати “вручну” лишається, після чого країна отримує не республіку, а режим.
У перспективі 6–18 місяців це рішення закладає цілий ряд системних ризиків. По-перше, політизація розвідки: коли керівник розвідки очолює ОП, будь-який політичний конфлікт автоматично тягне за собою силовий шлейф, а будь-яка операційна помилка стає політичним аргументом. По-друге, конфлікти між силовими контурами: СБУ, МВС, військове командування, контррозвідка — усе це почне конкурувати за вплив на Банкову ще жорсткіше, бо центр ухвалення рішень фактично очолює один із силових гравців. По-третє, переговорний трек буде ще закритішим, а значить — ще токсичнішим: непопулярні рішення, компроміси й “пакетні формули” простіше проштовхувати там, де все оголошується держтаємницею й “воєнною необхідністю”, а не предметом публічного контролю. Reuters прямо пов’язує призначення з переговорним контекстом; тобто мова не лише про управління війною, а й про управління угодами.
І нарешті — головне. Це призначення небезпечне тим, що воно працює не на перемогу України як держави, а на виживання Банкової як режиму. Держава перемагає тоді, коли її інституції стають сильнішими за персоналії. Режим виживає тоді, коли персоналії стають сильнішими за інституції. Призначення Буданова в ОП — це саме другий шлях: перевести політичний центр у силову логіку, прикрити кризу довіри авторитетом війни, “зашити” управління в ручний кабінет, а потім пояснювати будь-яку критику тим, що “не час” і “війна”.
Якщо Зеленський справді хоче посилити країну, а не власну вертикаль, він має зробити протилежне: повернути уряду реальну суб’єктність, відновити парламентський контроль над ключовими рішеннями, вивести ОП із ролі надуряду, публічно зафіксувати межі компетенцій силового блоку і припинити перетворювати “безпеку” на універсальну відмичку для безвідповідальності. Бо інакше Україна ризикує виграти окремі бої — і програти інституційну війну за свою республіку: перемогти Росію на фронті, але програти Україні в тилу, перетворивши державу на спецоперацію, яка тримається на одному кабінеті.
І це — найцинічніший парадокс: країна, що воює за свободу, не може дозволити собі владу, яка керує свободою як загрозою. Призначення Буданова керівником ОП у нинішній логіці Зеленського — це не “перезбір держави”, а перезбір контролю. І якщо суспільство знову проковтне цю підміну, то наступного разу “військовий кабінет” перестане бути тимчасовим — і стане формою правління.
І наостанок: це призначення буде виконувати функцію кооптації і нейтралізації потенційного кандидата. Перенесення силовика з “героїчної” позиції ГУР у політично токсичний вузол Банкової робить його співвідповідальним за компроміси, скандали й непопулярні рішення; це або “спалює” рейтинг, або прив’язує його до Зеленського, зменшуючи простір для самостійної кампанії.
