Війна стала універсальною індульгенцією влади. Не щитом для суспільства — пропуском на безкарність. Під гуркіт ракет і сирен можна ухвалювати рішення, які в мирний час зносили б кабінети й партії. Достатньо правильно підібраного словника: «не на часі», «ви ж розумієте», «так потрібно для фронту», «це вимоги партнерів». А якщо хтось намагається перевірити, куди саме йдуть гроші, чому правила різні для різних, і чому держава системно робить людям дорожчим саме виживання — йому пояснюють, що він «розгойдує». Тобто, в перекладі: заважає системі працювати в режимі недоторканності.
Сьогодні наша влада все частіше виглядає не як штаб оборони, а як адміністрація екстракції. Вона не будує довіру — вона монетизує втому. Не збирає суспільство — вона стискає його в кулак, щоб витиснути ще трохи ресурсів. Її стиль — не стратегія, а бухгалтерія. Не відповідальність, а «пояснення постфактум». Не справедливість, а «вибірковість». І найгірше: все це подається як норма воєнного часу, хоча насправді воєнний час має вимагати протилежного — максимальної чесності, рівності обов’язку, прозорості витрат і поваги до людини.
Генераторна країна — це новий тип державності, який нам нав’язали війною і безвідповідальністю одночасно. Це країна, де електрика перестає бути публічним благом і перетворюється на приватну послугу: хто має гроші на генератор, каністри, обслуговування і запас — той “з незламних”. Хто не має — той випадає з життя. У такій країні соціальна нерівність вимірюється не квадратними метрами, а кіловатами.
Це країна, де критична інфраструктура частково “домашніє”: лікарня, яка має рятувати людей, рахує літри. Малий бізнес працює за графіком пального, а не за графіком попиту. Волонтерська логістика залежить від цін на дизель не менше, ніж від фронтової ситуації. Міста живуть не за законами економіки, а за законами генерації: є паливо — є життя, нема пального — є темрява.
І саме тут проявляється головний нерв: у генераторній країні держава не має морального права дорожчати людям виживання. Бо коли ти піднімаєш податки на паливо в момент, коли паливо — це світло, тепло, вода, зв’язок і евакуація, ти фактично оподатковуєш сам факт життя. Це не бюджетна дрібниця. Це політична позиція: хто і за чий рахунок має витягувати країну з темряви.
Держава, яка монетизує виживання
Почнемо з найпростішого — того, що видно навіть у темряві. Країна стала генераторною не від “хобі” і не від «попиту на автономність». Вона стала такою від провалу базової функції — гарантувати енергетичну стійкість настільки, щоб життя не ламалось щотижня. Паливо в цій реальності — не «ринок». Це частина національної безпеки.
І от у цій реальності влада запускає чергові хвилі підвищення акцизу/фіскального тиску на пальне, прикриваючись бюджетом і євроінтеграційними формулами. Формально можна сказати що завгодно. По суті це виглядає так: держава не гарантує кіловат, але робить дорожчим літр, з якого цей кіловат народжується.
Цинізм тут потрійний.
По-перше, податкові рішення продаються як «на фронт». Але суспільство не бачить прозорої арифметики «акциз → оборона → результат». Натомість бачить звичну архітектуру: прокладки, тендерні «свої», «освоєння», схематоз на всьому — від ремонту до закупівель. Коли держава вимагає підняти ціну на виживання, вона має зобов’язана показати, що ці гроші не перетворюються на воєнну ренту. В іншому випадку це не податок на оборону — це податок на довіру.
По-друге, паливо множиться на все. Генераторне світло входить у собівартість ліків, хліба, перевезень, ремонту, сервісу, виробництва. Евакуація стає дорожчою. Підвіз на фронт — дорожчий. Волонтерські рейси — дорожчі. Доставка критичних ресурсів — дорожча. Пальне — це кровоносна система, і кожен податковий “зажим” на ній б’є по тканинах країни.
По-третє, це політика залежності. Автономні люди — незручні. Вони не чекають милості. Вони не живуть у форматі «держава дала». Вони самі закривають прогалини, і тим самим зменшують владі простір для маніпуляції. Коли держава робить автономність дорожчою, вона ніби каже: “виживайте, але так, щоб вам було боляче”. Бо біль — це керованість.
Тому питання «це точно наше керівництво?» народжується не з конспірології. Воно народжується з арифметики. Коли рішення стабільно підвищують ціну виживання у війні — це або цинізм, або управлінська несумісність з інтересами країни. Третього зазвичай не існує.
Кастовість мобілізації: «воюють усі» як формула для бідних
Друга точка екстракції — люди. Риторика про «єдність і обов’язок» існує для телевізора. Практика — для вулиці. Реальність дедалі частіше виглядає так: служать переважно ті, хто не має можливості «вирішити». Нерівність мобілізації — це не просто суспільна несправедливість. Це прямий удар по боєздатності, бо вона з’їдає головне паливо війни — довіру.
Коли одні роками не мають горизонту ротації, зрозумілих правил демобілізації й поваги до виснаження, а інші демонстративно живуть у зоні недоторканності — країна отримує дві армії: армію виснажених і армію недоторканних. Це знищує мотивацію, знищує повагу до держави, знищує суспільний договір. А потім нам дивуються, чому в людей з’являється ненависть не лише до ворога, а й до системи, яка перетворила війну на кастову процедуру.
У сильній державі мобілізація — сувора, але справедлива. У нас вона дедалі більше схожа на адміністративне полювання, де головне — закрити план будь-якою ціною і не чіпати «своїх». Це не укріплює фронт. Це укріплює вертикаль контролю.
Закон як дубинка: зробити всіх винними, щоб карати вибірково
Третя точка — правова. Найвишуканіша технологія влади — зробити так, щоб майже кожен був потенційним порушником. Нагромадження постанов, підзаконки, «роз’яснень», винятків і суперечностей створює режим, де «не порушити» часто складніше, ніж порушити. І тоді закон перестає бути правилом. Він стає прайсом.
Коли порушниками є всі, карати можна вибірково. А вибірковість — це ідеальна валюта влади: сьогодні карають «неправильного», завтра — «незручного», післязавтра — того, хто поставив питання про бюджети, контракти чи акцизи. Формально — порядок. Фактично — керована безправність, де громадянин живе в режимі умовного строку без вироку суду.
І саме так народжується ринок «індульгенцій»: кому штраф, кому «домовитись», кому — «дах». Це не побічний ефект. Це логічний наслідок системи, яка зручніше працює не на правилах, а на винятках. Бо винятки завжди продаються.
Бізнес як донор: податки плюс силовий прес
Четверта точка — економіка. Бізнес у війні — кровообіг тилу: робочі місця, сервіс, виробництво, ремонти, логістика, експорт, податки. Логічна держава захищає цей кровообіг. Натомість ми надто часто бачимо інше: бізнес стає донором, якого можна качати без відпочинку — податками, перевірками, штрафами, «поясніть походження», блокуваннями, плюс тиск силовиків і «неформальні» апетити.
Парадокс нашого часу: волонтер везе на фронт РЕБ, а система паралельно робить дорожчим кожен літр пального і підвішує підприємця на гачок перевірок, ніби країна перебуває в мирному бюрократичному туризмі. І коли бізнес падає — винен бізнес. Коли люди бідніють — винні люди. Коли світла нема — винен ворог. Коли пальне дорожчає — винен ринок. Влада завжди стоїть осторонь причин і в центрі грошей.
Туман як політика: нескінченне «скоро» як форма влади
П’ята точка — інформаційна. Влада тримається на тумані: «скоро», «90% погоджено», «перемир’я ось-ось», «партнери допоможуть», «все під контролем». Це не помилка. Це управління горизонтом очікувань — наркотизація суспільства надією, щоб ніколи не настав момент «відповідайте».
У тумані не видно відповідальних. У тумані неможливо міряти результат. У тумані можна переносити строки й завжди бути «майже готовими». І коли хтось вимагає конкретики — йому кажуть «не на часі». Це означає лише одне: конкретика небезпечна для системи.
Висновок: модель, яка працює проти людей
У війні держава має робити протилежне тому, що ми бачимо: здешевлювати виживання, вирівнювати обов’язок, спрощувати право, бити по корупційних рентах, робити витрати прозорими, а відповідальність — персональною. Коли робиться навпаки — це вже не хаос. Це модель.
Сьогодні влада поводиться так, ніби народ — це родовище. Його можна бурити акцизами, качати перевірками, стискати мобілізаційним примусом, тримати законом як дубинкою і ще вимагати вдячності за те, що «ми ж тримаємося».
Питання не в тому, чому важко. У війні важко всім. Питання в іншому: чому важко саме так — системно, повторювано, з одним і тим самим результатом — виснажений тил, виснажений фронт і вертикаль, яка стає все менш підзвітною.
І якщо суспільство не поверне собі право на жорсткі питання — про паливо в генераторній країні, про кастовість мобілізації, про вибірковість закону, про силовий прес на бізнес, про безкарність — тоді ми ризикуємо програти не тільки ворогу. Ми ризикуємо програти державу як інструмент народу. Бо держава, яка монетизує виживання, завжди згодом монетизує і майбутнє.
