У Давосі зірвали публічне “підписання” так званого «плану процвітання» для України. Це можна подати як чергову дипломатичну дрібницю: змістилися пріоритети, у світу нова криза, у союзників інший порядок денний, документ “ще допрацьовується”. Але коли країна живе четвертий рік війни, а її “процвітання” знімають зі сцени так само легко, як плакат із дверей конференц-зали, вже не виходить удавати, що справа в Давосі. Це справа в Україні й у тому, як Україна себе вибудувала: чи як державу зі сталлю під словами, чи як серію подій, презентацій, самітів і “майже погодили”, які існують рівно до першого руху чужої повістки.
Проблема не в тому, що світ має інші теми. Світ завжди має інші теми. Проблема в тому, що ми занадто довго живемо у фантазії, ніби увага до України — це гарантована константа, яку достатньо підтримувати правильними словами, правильними кадрами, правильними виступами. Ні. У світі, який повертається до грубої логіки сили й торгу, поважають не слова й не співчуття. Поважають рамки, які боляче порушувати. Контракти, зобов’язання, механізми, де вихід коштує дорого — грошима, репутацією, стратегічними позиціями. А коли “угода” живе в жанрі урочистого підписання зі сцени, її можна так само урочисто не підписати. І якщо для нас це виглядає як приниження, то в реальності це лише дзеркало: ми принесли на світову сцену макет — світ поводиться з ним як з макетом.
На цьому тлі Зеленський озвучив позицію, яка для внутрішньої аудиторії звучала як “державницька”: він лишається в Києві, не їде на форум, бо треба координувати критичну інфраструктуру після ударів, бо країна мерзне й темніє, бо тут зараз важливіше. Це красиво. Це навіть щиро. Але тут же в цьому “красиво” лежить капкан: щойно Трамп заявив, що зустріч із Зеленським у Давосі має відбутися і що “угода близько”, Зеленський таки прибув. Зустріч відбулася. І саме ця сцена стала точкою, де вся наша публічна риторика про суб’єктність раптом просіла, як метал від перегріву.
Не треба бути філологом, щоб зрозуміти, як це читається назовні. Учора — “не їду”. Сьогодні — “я тут, бо зустріч призначена”. Так, можна пояснювати нюансами, що він “не виключав”, що “все може змінитися”, що “якщо буде зміст”. Але зовнішня політика працює не нюансами, а сигналом. А сигнал такий: розклад визначають не в Києві. І саме цей сигнал небезпечніший за будь-яку дипломатичну помилку, бо він збиває найцінніше — відчуття, що Україна може нав’язувати рамку, а не лише реагувати на чужу.
Трамп не “схопився” за Зеленського як за людину. Трамп схопився за Зеленського як за ключ до власного політичного сценарію. Він заходить у президентство з обіцянкою “закінчити війну”, і для нього важливий не процес, не академічна точність, не тонкі юридичні формули. Для нього важливий кадр: я посадив їх за стіл, я тисну, я наблизив угоду, я змусив рухатися. Давос — ідеальна сцена для цього кадру, особливо після того, як “процвітання” зникло з афіші. Немає підписання — буде зустріч. Немає великого документа — буде велика заява. Немає фундаменту — буде презентація фундаменту. Це стиль людини, яка спершу оголошує реальність, а потім змушує світ підтягуватися під оголошення.
Зустріч у Давосі в результаті завершилася рівно так, як і виглядає політика “прайм-тайму”: добрі слова, загальні формули, фраза “війна має закінчитися”, заяви про “хорошу розмову” — і жодної публічно зафіксованої сталевої рамки, яку можна було б назвати гарантіями безпеки, конкретним пакетом або документом. Трамп отримав головне для себе — картинку й тезу, яку можна нести у внутрішню політику. Українська сторона отримала головне для себе — факт присутності, щоб не допустити переговорного процесу “без України”. Але якщо зняти з цього плівку обережних слів, то стає ясно: країна не отримала з Давосу “процвітання” і не отримала з Давосу “угоди”. Вона отримала те, що в сучасній політиці називається “контакт”, а реальний торг поїхав туди, де не буде камер і де не буде сентиментів.
І от тепер ключова річ, яку не можна заговорити пресрелізом. Те, як Зеленський спершу пояснив “не їду” — “треба координувати критичну інфраструктуру” — на четвертий рік війни звучить не як геройство, а як вирок державній машині. Бо нормальна держава, яка воює, має бути влаштована так, щоб президент міг вести переговори з ключовим союзником, а критична інфраструктура працювала як система — з протоколами, резервами, відповідальними керівниками, які не чекають ручного сигналу з Банкової. Якщо ж держава живе так, що президент не може відірватися, бо “треба координувати”, це означає тільки одне: ми досі не вийшли з режиму “штаб”, де все тримається на присутності керівника, а не на інституціях. А штаб у великому торзі завжди слабший за державу. Штаб легше шантажувати календарем. Штаб легше поставити в позу “терміново прибудь”. Штаб легше змусити погоджуватися на “реалістичні компроміси”, бо він у кризі, а не в позиції.
Саме тому ця історія не є дрібним епізодом. Вона є концентрованим символом того, що я називаю некроекономікою в ширшому сенсі: коли країна зсередини висмоктана відсутністю відповідальності, корупційною мімікрією, управлінською імпровізацією, а зовні мусить компенсувати цю слабкість бігом по чужих сценах, щоб не випасти з кадру. Некроекономіка — це коли ресурс держави конвертується не у спроможність, а в розпад, і тоді будь-який зовнішній процес починає диктувати тобі темп. Бо ти не тримаєшся на сталі. Ти тримаєшся на тому, що хтось ще не втомився.
Після Давосу вже не можна продавати суспільству казку про “велике підписання” як про гарантію майбутнього. Ми побачили, як легко світ знімає наші макети з афіші. І побачили, як легко чужий президент ставить зустріч у прайм-тайм, а Україна підлаштовується. Це не означає, що зустріч із президентом США не потрібна. Навпаки — вона критично потрібна. Але вона потрібна не як кадр, а як інструмент. Не як “гарна розмова”, а як документальна і військова конкретика. Не як “близькість угоди”, а як механізм, де Україна отримує гарантії не словами, а залізом: ППО, фінансування, контроль, правила, які не можна скасувати одним настроєм.
І головне — після Давосу вже не можна вдавати, що головний фронт тільки зовні. Бо поки всередині країни критична інфраструктура потребує ручного “координування”, поки інституції не замінили штаб, поки відповідальність не стала невідворотною, Україна завжди виглядатиме як держава, яку можна викликати, а не як держава, яка диктує рамку. У світі сили це означає одне: тобою торгують.
Тож справжній вибір не між “їхати чи не їхати”. Справжній вибір між інституційною Україною і піар-Україною. Між державою, що тримається на сталі, і країною, що тримається на подіях. Між рамкою, яку не зрушиш, і кадром, який легко змінити. Бо якщо цього вибору не зробити, “процвітання” й надалі зніматимуть з афіші, “зустрічі” будуть заміняти угоди, а ми будемо знову і знову пояснювати собі, що це нормально — коли країна, яка воює, підлаштовується під чужий прайм-тайм.
