Тоталітарна міфологія – це явище, відчутно інше, ніж міфологія первісної доби, тим більше, міфологія християнства й інших світових релігій. При цьому, якщо ідеологія як така є засобом впливу на людину й остання більш-менш вільна у виборі її типу та його сприйнятті, то міф – це способу життя, який не викликає сумнівів, а міфологія – це система координат, яка не може бути піддана запереченню чи критичному розмислу. Тоталітарна чи сучасна неототалітарна соціально-міфологічна система світобачення заміщує собою (у більш м’якому, неостаточному варіанті – доповнює) реальну історію, і не тільки її – а й реальне сьогодення, а відтак – активно формує майбутнє тієї чи іншої нації та соціальної системи. Тоталітарний соціально-історичний міф, формувався і формується нині при своїх основах за допомогою трьох основних інгредієнтів: потужна цілеспрямована державна та партійна пропаганда; терор «компетентних органів»; потужний тиск повсякденного буття, традицій і «звичаїв». До цього додається чинник специфічного етнічного ґрунту, історично-ментальної основи, на якій виникає, виростає та розвивається все це. Скажімо, німецький нацизм неможливий був би без звички до «орднунгу» та мілітарної традиції, а італійський фашизм – без доволі патріархального патерналізму. Крім того, діяла сильна інерція об’єднавчих процесів цих двох країн, яка підсилила тоталітарну політику й відповідну міфологію. І це ж було чинником ефективної соціальної інтеграції. Ну, а про російський більшовизм і зв’язок «третього риму» з «третім інтернаціоналом» з часів Бердяєва написано чимало як критичного, так й апологетичного. Про зв’язок маоїзму та чинної китайської системи з китайською ж класикою теж є література.
Загалом соціальна міфологія «вживлена» у суспільне тіло завжди, впливаючи на людські вчинки. Те саме стосується й міфології, що обернена в історію, давню та недавню. Така міфологія є складовою історичної пам’яті; це поняття характеризує явище національної пам’яті під оглядом його вкоріненості в канву подієвого минулого. Історична пам’ять у «нормальній» країні істотно відрізняється від того, що нею зветься за умов тоталітаризму чи неототалітаризму. І в класичній тоталітарній державі, і в неототалітарній насаджувана владою за допомогою пропаганди ідеологія пронизує всі сфери життя та підпорядковує їх собі. Вона закономірно перетворюється на сучасну міфологію; якщо ідеологія як така є засобом впливу на людину й остання більш-менш вільна у її виборі та сприйнятті, то міф – це спосіб життя, а міфологія – це система координат, яка не може бути піддана запереченню або навіть критичному розмислу. Тоталітарна чи неототалітарна соціально-міфологічна система світобачення заміщує собою (у більш м’якому варіанті – доповнює) реальну історію, і не тільки її – а й реальне сьогодення, а відтак активно формує майбутнє.
Радянська і нинішня російська влада створили та постійно розвивали механізми насадження соціально-історичної міфології за допомогою потужної пропагандистської машини та репресивного апарату. Ця міфологія заміщала собою дійсну історичну пам’ять, ставлячи на її місце фальшиву історичну пам’ять. Особливо це стосувалося т.зв. «національних республік» СРСР, в яких насаджувалася не лише тоталітарна, а й колоніальна соціальна міфологія. Ця міфологія є одним із ефективних інструментів нинішньої війни Росії проти України та дій проти всіх (передусім демократичних) держав на пострадянському просторі.
Відтак маємо об’єктивно посталий перед українськими інтелектуалами (і не лише перед ними) виклик. Ідеться про витіснення на маргінес соціально-історичної міфології класичного тоталітаризму та його новітніх форм і видозмін, про деконструкцію та деструкцію фальшивої історичної пам’яті, витвореної всіма тоталітарними режимами минувшини та сучасності, про нівеляцію російського впливу.
В Україні російський «червоний» тоталітаризм і колоніалізм, насаджені ззовні, не тільки безжально нищили мільйони людей, а й перетворювали вцілілих на «хохлів» і «малоросів». Імпринтинг комплексів національної байдужості, новітнього москвофільства та меншовартості Кремлю вдався; донині значна частина громадян України – навіть попри війну, навіть попри суб’єктивне бажання дерусифікації – підсвідомо живе у полоні цих комплексів і відповідних соціально-історичних міфів.
Під тоталітарним тиском виникають квазінаціональні спільноти (арійська та романська раси, радянський народ, «русский мир»), цілком реальні, а водночас чимось ефемерні, розгорнуті на основі певних ідеологічних проєктів, які затим перетворилися на соціально-міфологічні системи. Вони претендують на те, що є інтегрованими «підсумками всієї попередньої історії» – «Ein Volk, ein Reich, ein Führer», «Народ и партия едины», «Путин – Россия» тощо. Натомість сучасна нація зростає та ґрунтується на громадянській спільноті, квазінаціональна спільнота – на рівні вірнопідданства. Власне, росіяни досі не стали нацією: це «соціальна химера», це «привид» з часів Середньовіччя, а тому3 визначення їх як орди є коректним, тільки з урахуванням буття в парадигмі суспільно-історичних міфологем на рівні всього суспільства й окремих макро- і мікроспільнот. Лихо тут у тому, що ця «химера» є посутньо агресивною, глухою до раціональних аргументів, вона концентрує зусилля на ефективному впливі своєї тоталітарної суспільно-історичної міфології на народи та спільноти, що перебувають поза її основним територіальним ареалом. Усе це яскраво вирізнилося у світлі подій останніх місяців.
