Міф про українських фашистів, нациків, «бендєравцов» виник не сьогодні. Російські ідеологи плекали його роками й активно доносили до найтупіших голів настільки інтенсивно, що тепер будь-яка стара пантофля озвучить як по писаному, з ким воює Росія. Будь-який останній російський бомж розповість про те, що Україна просто мусить бути знищена, її не повинно існувати взагалі. Бо так для Росії, ба навіть для світу, буде спокійніше.
А при цьому озвучується мантра про «братські народи» і про «адін народ». Поруч із цим ішла мова про приєднання України до Росії, проти чого виступала жалюгідна жменька «гнилої» інтелігенції. Бо ідея поневолення України жевріла в рядах росіян завжди.
Не обійшлося і без дискусій, що робити з Західною Україною, яка не вписується в красиву картину Мало- чи Новоросії. Затулін 25 лютого в програмі Соловйова допустив можливість залишити «за хунтою» Львівську область. На цю ідею відразу накинулися рашисти, волаючи, що «Львов тоже нужно брать» і «освобождать всю Украину», вважаючи, що на практиці це означатиме «нацистский рассадник, поддерживаемый всем цивилизованным Западом», який буде постійно висіти дамокловим мечем над Росією, «угрожая распространением этих идей на всю Малороссию и дальше. Неужели непонятно, что нацизм нужно уничтожать в корне? Иначе теряется смысл спецоперации».
Але Затулін стояв на своєму, натякаючи, що Львівщину їм не віддасть Захід, бо ж не дарма посольства виїхали саме до Львова. «Потому что это и будет столицей той Украины, которая будет баловаться с этой нацификацией». І, мовляв, Зеленському під час переговорів треба «показать этот путь на Запад (во Львов), чтобы не загонять его совсем в угол, куда он должен переместиться вместе с посольствами».
Та були й інші грандіозні плани. Всю Малоросію планувалося передати на рік-два під протекторат Росії. За цей термін повинні були налагодити «вещание российских и местных денацифицированных электронных и печатных СМИ», щоб нейтралізувати промивання українських мізків. А потім різні області могли б самі вибрати, котрі з них тягнуться до Росії, а котрі до самостійної державності у вигляді Мало-Новоросії.
Просто 25 лютого ще всі, як і Сєргєй Марков, вважали, що «подавление сил ВСУ займет 2–3 дня».
Та з часом, коли рашисти переконалися, що ні за 2, ні за 3, ані за 30 днів не вдалося захопити Україну, апетити схудли. Тепер заговорили про те, що у всьому винні євреї, які вирішили створити в Україні новий Єрусалим. А вже наприкінці травня стали писати про те, що «первоначальный план российской СВО очевидно имел конечной целью… сохранение украинской государственности! При ее переформатировании в удобоваримый для местного населения и безопасный для России вид».
Але водночас ніхто не відмінив біолабораторій, штучного поширення ковіду. На базі Червоного Хреста в Маріуполі виявили дитячі медичні карти з інформацією про здорові органи цих дітей. Це викликало пожвавлення в рядах рашистів. Бо ж зазвичай (???) лікарі виділяють хворі органи, а не здорові. Відразу вигулькнула версія про чорних трансплантологів: «найдены доказательства», що «украинские националисты в течение долгого времени организовывали доставку в Европу человеческих органов».
Українські націоналісти, які останнім часом набирали менше відсотків від партії Рабіновича, виросли в рашистській пропаганді до монструальних розмірів. Це дуже хитрий хід. Бо якось незручно воювати з «братьямі-славянамі», а ось із «фашистами» – миле діло.
Таке політичне тавро виникло далеко не спонтанно – його витворили й обсмоктали саме для сьогоднішньої війни. Для московських політтехнологів важливо було, щоб про український фашизм заговорили самі українці. Тому вони створювали і підтримували розмаїті політичні організації, які насправді були клонами і фантомами. Наприклад, у 2001-му – КПРС (тобто «комуністичну партію», але вже не Радянського Союзу, а «робітників і селян»). У 2003-му вона вже заговорила про «український націоналізм» і про те, що «останнім часом в Україні спостерігається активізація наступу на демократію і на комуністичну ідею, поширюється націонал-фашистський рух», «Наша Україна – націонал-фашисти наших днів». Завершилось пшиком: КПРС на парламентських виборах 2004-го набрала аж!.. 0,41% голосів. Після цього вже дихала на ладан, а в 2015-му була ліквідована.
Однак зерна розбрату були посіяні. Нові звинувачення у фашизмі залунали, коли Віктор Ющенко під час президентських виборів восени 2004 року відвідав Донецьк. Команда Януковича і бритоголова армія Ахметова перевершили будь-які прогнози щодо можливих подій. Ющенка зображали у вигляді Гітлера. А відповідно все населення Правобережної України, яка була за Ющенка, назвали фашистами. Ба більше: усі протести проти Ющенка на Донбасі вже тоді відбувалося під російськими прапорами! Лунали відверті антиукраїнські та проросійські лозунги. До боротьби з Ющенком залучили старих більшовиків, які імітували народний гнів.
«Впервые за всю жизнь мне было стыдно за Донбасс, – писав тоді донецький журналіст Сергій Гармаш. – Нужно было ощутить агрессию толпы, ее перегарное дыхание, чтоб понять, как близко мы сегодня были к катастрофе. Если бы пьяная толпа просто кричала "Ющенко геть", то это было бы политическое противостояние. Но когда антиющенковские настроения подстегивались именно межнациональными и межрегиональными символами и призывами – это разжигание межнациональной розни. Это репетиция гражданской войны!»
Але по сьогоднішній день ніхто не відповів за ті провокації.
У 2007-му в Миколаєві Юрія Луценка зустрічали плакатами, які свідчили про серйозні зрушення у психіці: «Не отдадим родной земли ни пяди», «Фашизм не пройдет», «Фашистам и нацыкам не место на Николаевщине». Особливою «дотепністю» відзначався плакат у шести екземплярах «Луцик-цуцик – гав-гав-гав!» А з гучномовців лунало «бандєравєц», «фашист» і «грозний враг трудящіх». І все це на фоні російських патріотичних пісень.
У 2016-му комуніст Пйотр Сіманєнка на світовому конгресі профспілок у Дурбані заявив: «Для Украины проблема усугубляется профашистским характером правящего режима, который саботирует выполнение Минских договорённостей, раздувает пожар гражданской войны на Донбассе, что создаёт реальную опасность ее перерастания в крупномасштабную войну, которая может вырваться за пределы Украины и взорвать обстановку не только в Европе, но и в мире».
Де зараз цей жук? Чому його ніхто не шукає?
А ось вам і колорадський жучок Стівен Коен, який у журналі The Nation у травні 2018 обурився, що українські неонацисти отримують всебічну підтримку вашингтонської адміністрації. Бо він не сумнівається в причетності українських радикалів до появи снайперів на Майдані і до подій в Одесі в травні 2014 року, у створенні пронацистських формувань на зразок «Азова» і «до постійних нападів вуличних "штурмовиків" на геїв, євреїв та етнічних русскіх».
Жучок навіть не замислюється над тим, хто насправді керує такими діями, усіма цими смолоскипними маршами, образливими написами, підпалами національних товариств, проявами гомофобії. Зате приплів сюди євреїв і росіян, які можуть жалітися на образи хіба на побутовому рівні, бо в державі, де майже всі олігархи не українці, де президент і ціла когорта міністрів – євреї, бачити прояви антисемітизму смішно.
Кожен злочин мусить бути покараним. Не покараний злочин має здатність кільчитися і врунитися, а відтак переростати у монстра. Усі ті, хто натхненно роздмухували привид фашизму в Україні, мусять постати перед судом. З Леонідом Кучмою в тому числі, адже це він стелив червоні доріжки перед усіма проросійськими партіями, які у своїй ідеологічній пропаганді козиряли «фашизмом» і «бандерівщиною».
Мусять відповісти й комуністи та колишні регіонали, які влаштовували напередодні Майдану антифашистські конгреси і походи. Мусять відповісти всі, хто голосував за Харківські угоди. Саме завдяки усім цим кремлівським пройдисвітам вдалося доволі успішно поширити антиукраїнську пропаганду і задурманити голови як бойовикам на Донбасі, так і багатьом росіянам. Кров не тільки на руках російського агресора, але й на руках цієї п’ятої колони, яка почуває себе аж надто комфортно, зробивши все для того, щоб вона пролилася.
