Яким буде наступний рік? Влада мовчить. Вустами своєї депутаткині влада закидає головнокомандувачу ЗСУ генералу Залужному, мовляв, а ви маєте план війни на наступний рік? Плану життя на вже поточний рік влада не оприлюднює. Тому висловлю своє бачення.
Наступний рік буде роком який остаточно визначить долю нашої країни. Або ми втримаємося і матимемо шанс на перемогу, або… або все буде дуже погано. Час усвідомити, становище України дуже важке. Так, ми тримаємо оборону. Так, протягом року територій ми втратили приблизно стільки ж скільки відбили. Так, поки що ми маємо ресурс аби відбиватися. Але.
Ресурсу все менше. На фронті банально бракує людей. Не в штурмових ротах. Бракує людей в службах логістики. Бракує тих, хто може рити траншеї або працювати у старшин на госпроботах. Бракує тих, хто може ремонтувати атівки чи налаштовувати комп’ютери. Шановні, ви думаєте я навчав би пілотів БПЛА (з вічним недосипом, за ЗП трохи більшу ніж у солдата роти охорони), якби їх вистачало?
Що може на нас чекати? Що завгодно. Може статися так, що в якийсь момент ми не витримаємо і ворог зможе прорвати нашу оборону. Може статися так, що ми продовжимо обороняти ті рубежі які втримуємо зараз, і вони за якийсь час стануть, по факту… кордонами. Може статися так, що перед тим ми втратимо ще якісь території.
Особисто я, незважаючи на все вірю, що українці переламають ситуацію на свою користь – і зможуть перемогти. Але що для цього треба?
Потрібне чітке усвідомлення того що війна ця – надовго. Відтак, потрібен план дій. Потрібно усвідомити яка кількість людей має лишитися в тилу, а яку нація може виділити для війни. Потрібна низка заходів для санації економіки, бодай в тому вигляді яка ще є.
Найбільшою помилкою влади, на мою думку було свято повірити що «не треба будувати власні оборонні підприємства, бо їх розстріляє Москва – Захід все дасть». Вже очевидно – далеко не все. Дає все менше. Сподіватися можна і треба тільки на себе.
Влада мусить зрозуміти, що вона буде робити і як буде робити. Навіть непопулярні кроки. Влада мусить усвідомити, на непопулярні кроки іти доведеться – і має бути готовою іти. Мобілізація – лише перший з них.
Але крім влади, готовими мусять бути і громадяни. Кожен з нас. Треба розуміти, нема такого, що віна десь там – далеко. Що воюють військові (служи дурчьок), а конкретно тебе це не стосується. Стосується – ще й як стосується. Доведено долями менеджерів і манікюрниць з Ірпеня, Бучі та Бородянки в які вломився ворог, і які… просто загинули. Були – і нема. Головний жах війни – в її лиховісній примітивності і прямолінійності.
Мирне життя у тилу зараз існує тому, що ворога стримують хлопці і дівчата із ЗСУ. Так-так. Ті самі. Які служать. Які на власній шкірі відчувають погане забезпечення корупцію та, бува, командирів-неадекватів. Але от саме завдяки їм у Черкасах, Дніпрі та Житомирі війни нема. Наразі нема.
Бо хлопці і дівчата із ЗСУ закінчуються. Нас ранять і убивають. А це означає, що скоро ворог може прийти в домівку кожного громадянина в тилу. Може пограбувати. Може відібрати у власників домівку, машину, оселю. Може поглумитися з дружини або доньки. Буча, Ізюм та Херсон – підтвердять.
А значить треба прийняти складне рішення. Або встати на захист нашої Батьківщини – або визнати, що батьківщина вам не потрібна. Або – або. Не ховатися за «а от якби» і «та там таке» - бо нема більше ніяких «якби» і «та там». Є лише вибір. Простий як автоматна черга. Або ти захищаєш Батьківщину – або ні. Якщо ні – біжіть. Знайдете спосіб, допомагати не стану – так само як ви не хочете допомагати мені. А якщо згоден захищати, то до роботи.
Бо бажання питати більше ніхто не буде. У першу чергу наших бажань не питають вороги – вони нас убивають. Час діяти. Або тікати – або ставати на захист.
Іншої України нема, і ніхто крім нас її не захистить. Якщо нас буде мало – захистимо як зможемо. Але захистимо.
Рішення треба приймати вже зараз. Або – або.
