На питання, чому РФ напала навесні 2022 р., можна відповісти, якщо здійснити бліц-аналіз від спроби РФ захопити острів Тузла у вересні 2003 р.
Президентом тоді був «багатовекторник» Кучма, а прем’єр-міністром з листопад 2002 г. – янукович. Клан «донецьких» прибрав Кирпу, якого Кучма бачив наступником, і готував януковича до президентських виборів у листопаді 2004 р. Якщо Кучму це влаштовувало, то Кремль бачив президентом перевіреного співробітника КДБ-ФСБ медведчука, який займав посаду голови адміністрації президента. Якщо медведчук став б президентом, то у кремлі були б впевненні – приєднання України до «союзної» держави, де вже обертався лукашенко, то питання недовгого часу.
Але малопублічний медведчук із репутацією «адвоката» Стуса та іншим негативом не міг за визначенням виграти вибори в януковича, який мав потужну підтримку на Донбасі. Для Кремля на той час янукович був «темною конячкою». До того ж, ще виникла й широка коаліція за європейський вибір і демократію довкола Ющенко. За таких обставин Кремль вирішив осідлати «темну конячку» і зробив вилазку на Тузлу з метою тиску на януковича і Кучму загрозою обмеженого вторгнення.
Сам острів Москві був ні до чого. Вона хотіла усю Україна, а для цього потрібно було знайти спільну мову з януковичем щодо «союзної» держави. Її знайшли, але на умовах «донецьких», які почали гру, схожу на ту, що вже десять років вів лукашенко. Тобто, не швидке адміністративно-політичне злиття, а поступове через з’єднання економік, що можна розтягти на десятиліття за сприятливих умов. Попри спорідненість авторитарних режимів, жоден з них не прагне лягати під іншого, навіть у випадку Муссоліні, Гітлера і Франко, якщо не тисне. Звідси народився згодом наратив про євроазійський «Тайожний союз» як калька на процес створення ЄС.
Москва через непрохідність медведчука не мала іншого варіанту, тому прийняла умови «донецьких». Наслідком став приїзд 2004 р. до Києва на травневий парад ще натурального путіна, якого янукович частував на трибуні цукеркою з кишені. На додаток у кремлі не мали чіткого технічного плану з’єднання РФ, РБ і України у «союзну» державу, але мали велике бажання, щоб до ЄС прийняли РФ або саму, або в якості такої держави. Відлунням цих мрій стали у 2014-2015 рр. ультиматуми Москви, щоб Україну прийняли до асоціації з ЄС тільки після РФ, або разом із нею. Москва вважала, що вступ РФ до ЄС дозволить її з часом через його внутрішні структури взяти під контроль усю Європу без пострілів, до чого там і були готові так звані «путінферштейн». Звідси й теза про Європу від Лісабону до Владивостоку як мегаімперію з авторитарним режимом під управлінням «чекістів», «штазі» і «ферштейнів».
Але після захоплення Криму і Донецько-Луганської агломерації ці грандіозні плани накрилися. Це у кремлі зрозуміли не відразу і певний час носилися з ідеєю повернення до «бізнесу як завжди». Москва сама себе переграла вже в той момент, коли гіркин зайшов у Слов’янськ. Якщо б вона зупинилась на Кримі, то ще були можливості торгу з Обамою за прикладом історії вторгнення у Грузію, але жадібність з бажанням усього і відразу згубило її. Більш плідною була б й гра «чекістів» в самій Україні, спираючись на опозиційні партії у Верховній Раді, яка наполовину складалися з «консерв» і тих, хто намагався використати зусилля Москви у власних інтересах.
У 2019 і 2020 рр. Москві фантастично поталанило – в Україні до влади прийшов «Слуга народу», а у Білий дім повернувся Байден. Медведчук, який навесні 2019 р. виставляв на продаж свої будинки і готувався до еміграції, не тільки залишився в Україні, але й став нардепом і очільником реальної партії. До України повернувся портнов і отримав звання «видатного юриста» від невидатного юриста Зеленського, а вбивство російського агента під прикриттям Павла Шеремета показово «повісили» на патріотів-волонтерів і процеси пішли у приємних для Москви напрямках. Зеленський один в один наслідував політику януковича до вільнюського саміту 2013 р. Настільки, що у 2023 р. ледь не вліз в його шкіру, заявивши, що може не приїхати на саміт НАТО у Вільнюсі.
Кремль майже усе влаштовувало у політиці Зеленського окрім її темпів. Він казав, «какая разница», обіцяв спільні патрулювання на Донбасі, воду в Крим, рекреаційну зону біля Перекопу, а Коломойський прямо казав, що за мільярд можна й Крим продати, але спочатку треба поторгуватися. Усе це було більше, ніж політика умиротворення агресора і «фінляндізації» України. Зеленський вибудовував авторитарний режим, чого у повоєнній Фінляндії не робили.
Втім у Москві все одно були невдоволені і вимагали від нього більшого – входження до «союзної» держави. Але розуміли, що навіть Зеленський не може усе швидко «відкатити» у «багатовекторності» 2003 р. Активна війна 2014-2015 р., це не інцидент на Тузлі.
Проте час і обставини тиснули на Москву – восени 2022 р. на парламентських виборах партія «Слуга народу» мала невмолимо перетворитися з монобільшості у мономеншість. Це означало згортання авторитарної «фінляндизації» Зеленського і перетворення його на аналог чеського агента-президента Мілоша Земана. Медведчук ніяк не міг тому запобігти, бо як завжди був непрохідним, – спецслужби «всесильні», але мають обмеження і доволі суттєві.
За таких обставин і браку часу для поширення «союзної» держави на Україну у Москві обрали варіант військового вторгненням у 2022 р., як засобу не тільки врятувати «Слугу народу» від фіаско, але й пришвидшити процес «фінляндізації». Москва сподівалась одним танково-десантним наскоком на Київ вирішити усе. До цього заохочувало й те, що за її розрахунками Байден мав повестися як Обама і забути про Будапештський договір, а європейці без підтримки США не наважаться вступити у війну. «Боневтік» підпише усі необхідні папери, посилаючись на те, що Захід кинув Україну, а монобільшість і ОПЗЖ ратифікують їх у парламенті. Якщо Зеленський втече, то монобільшість обійдеться і без нього, а на крайній випадок, якщо вона почне торгуватися, то у запасі є янукович, який підпише усе.
Найменшим прорахунком у цьому плані було те, що десантні війська об’єктивно не здатні виконувати ті завдання, які на них покладали. «Чекісти» з парашутами, зведені у дивізії, не можуть захопити світ.
Відтоді, як у кремлі почали це та дещо інше усвідомлювати, там склалися дві «партії». Одна пропонує терміново зняти бренд «путін», бо «мочи нет всё это терпеть», через що й запустила проект з Надєждіним, а інша каже, «А давайте ещё раз сходим в большую атаку и прямо на НАТО. С НАТО мы ещё не воевали. Может и нет никакого НАТО, и никто за страны Балтии не вступится. Надо проверить. Если атака будет неудачной и окажется, что НАТО таки существует, то тогда и закроем бренд «путин».
Наслідком цих дебатів у кремлі є три звернення Надєждіна до верховного суду РФ з проханням зареєструвати його в якості кандидата. Доля його останнього звернення від 26 лютого до президіуму цього суду наразі невідома.
Водночас намагаються підняти ставки – погрожують гібридними операціями у країнах Балтії, великим наступом в Україні, і зрештою 29 лютого «путін» розповів, яка потужна зброя є в РФ і що він налаштований воювати ще шість років. Теза про війну на шість років – це гібрид стратегій обох «партій» – бренд не знімати, але і країни Альянсу не чіпати. Це реалістичніше, ніж мульки про гібридну війну проти країн Балтії, оскільки приклад Криму і Донбасу свідчить, що виграти її без введення окупаційних військ неможливо. Відповідно така «гібридна» війна обов’язково призведе до бомбардування Пскову і Свято-Ленінграду, а далі до ядерного удару по Москві, щоб закрити тему назавжди. Отже, кремлівцям є над чим замислитися, перш ніж її починати.
Щодо планів просунутися в Україні, то Макрон, якого у 2022 р. український офіціоз згадував тільки у негативному контенті, недаремно підняв тему відправки французьких військ нам на допомогу. Москві малюють картину, де уздовж кордону з Біларусю стоять війська Альянсу. Наслідки цього зрозумілі. Для кращого усвідомлення літаки РФ стали падати навипередки, що є прозорим натяком на можливість появи у ЗСУ переконливої переваги у повітрі і нехай тоді шойгу пробує рухати полки. Появу такої переваги Байден обіцяє на літо, якщо 7 травня відбудеться інаугурація «путіна». Якщо Москва має якісь «космічні» плани, то для її охолодження республіканці здійняли галас у Конгресі, який змусив рябкова, як заступника лаврова, запевняти 24 лютого, що РФ не планує виходити з угоди про непоширення ядерної зброї на космос.
Відтак у кремлі коливаються, що обрати: закриття бренду «путін» чи війну з Альянсом, і час вибору швидко спливає. З «путіним» перемовини вести не будуть, бо на нього лежить ордер у Гаазі, а на 17 тис. громадян РФ, які під персональними санкціями, чекає трибунал. Звісно, якщо вони не посприяють ліквідації режиму «путіна».
У прибічників закриття бренду є різні вимоги щодо умов офіційного початку перемовин з Україною і варіантів мирного договору, і серед них вимога симетрії – Зеленський теж має піти. «Чекісти» вважають для себе особистою образою, якщо вони прибирають «путіна», а Зеленський залишається підписувати папери. Вони не конче проти Зеленського, але якщо він не хоче згадати, як його батько воював з нацистами і віддати 18% території України, то для них принизливо мати з ним справи після «путіна». Дещо алогічно, але зрозуміло.
Вперше це прохопилось в мєдвєдєва у відомому інтерв’ю 22 лютого, де він роззявив рота на Київ і Одесу. Згодом 27 лютого професор Соловей завершив свою бесіду з Юлією Латиніною оповідкою, як «путін» запропонував Зеленському у Парижі стати прем’єром у «союзній» державі, де він буде президентом, а лукашенко – спікером у її парламенті. Як запевняв Соловей, коли лукашенко дізнався про цю пропозицію, то страшенно образився на «путіна», що не він прем’єр, а Зеленський спочатку погодився, але згодом відмовився. Соловей похвалив за це Зеленського, зазначив, що він вельми образив «путіна», і в якості кінцевої моралі проголосив: «А от Порошенко таку пропозицію відразу б прийняв». Їх там й досі тіпає від Порошенко.
Цим Соловей передав публічне «вітаннячко» Зеленському від «чекістів», які натякнули, що можуть викласти у ЗМІ оманський кейс, текст стамбульської угоди і ще щось цікаве. Цьому, вірогідно, передувало якесь непублічне попередження він них, через що Буданов зненацька 25 лютого заявив, він достеменно знає – Навальний помер він тромбу, і почав лякати московським «Майданом-3» у Києві з березня по травень. Чомусь йому не спало на думку, що ніяке «навіки з расею» після двох років бомбардування неможливе.
Зеленський даремно звільнив Залужного і потому ще 17 командувачів високих рангів, побоюючись, що вони можуть зробити якусь «пред’яву». Не того слід було боятися. У кремлі в шухлядках є досить компромату, щоб знищити вщент його репутацію. Шантаж цим «чекісти» переводять в активну фазу через те, що змушені обирати між ліквідацією «путіна» і одним з варіантів війни з Альянсом. Повне репутаційне знищення Зеленського не в їхніх інтересах, може колись знадобиться, а от його відставка як передумова зняття бренду «путін» і початку переговорів – найбільш реальна їхня мета. Звісно, якщо усе це не затягнеться і ініціатива у кремлі не перейде до тих, хто хоче на пробу повоювати з НАТО.
