Визначальна роль Меркель у запобіганні вступу України до НАТО. Про день, коли справді почалася війна.
У квітні 2008 року НАТО розмірковувало над тим, щоб прийняти Україну як нового члена альянсу, демонструючи тим самим силу проти Владіміра Путіна. Вашингтон підтримував цей крок, але німці зірвали план. Перед вами реконструкція рішення, яке завершилося катастрофою.
…У квітні 2022 року президент України Володимир Зеленський з’явився перед камерами з суворим виразом обличчя.
У Бучі, містечку під Києвом, було знайдено численні тіла вбитих цивільних — на вулицях, у будинках або поховані в поспіху у дворах.
І коли мова зайшла про визначення винуватців, Зеленський звинуватив не лише росіян — убивць, які полювали на пішоходів і велосипедистів. Він також згадав колишню канцлерку Німеччини Анґелу Меркель і колишнього президента Франції Ніколя Саркозі. «Я запрошую пані Меркель і пана Саркозі відвідати Бучу, щоб побачити, до чого призвела політика 14 років поступок Росії».
Зеленський мав на увазі саміт НАТО, який відбувся в Бухаресті 2-4 квітня 2008 року.
Тоді Україна, ймовірно, була ближчою до вступу в західний альянс, ніж будь-коли до того — і після того. Президент США Джордж Буш твердо підтримував вступ України до НАТО. Але зусилля провалилися — як і зазначив Зеленський — через опір Меркель і Саркозі, а також через «абсурдний страх» перед Росією. Через цю «помилку в розрахунках», продовжив український президент, його країна тепер стикається з «найжахливішою війною в Европі з часів Другої світової».
Чи повинна Німеччина знову нести провину за війну — цього разу через боягузтво? Чи був Бухарест своєрідною «первинною катастрофою» в провалі відносин Німеччини з Рóсією?
Звинувачення Зеленського змусили Меркель порушити мовчання, якого вона дотримувалася з моменту виходу з посади у грудні 2021 року. Вона оприлюднила заяву, в якій зазначила, що підтримує свої «рішення, пов’язані зі самітом НАТО 2008 року». Невдовзі після цього вона розширила свою позицію, заявивши, що тоді Україна була розділеною щодо вступу до НАТО, і що президент Росії Владімір Путін не став би просто осторонь спостерігати за приєднанням країни до альянсу. «Я не хотіла провокувати», — сказала вона.
Чи була її позиція правильною? І чи були дії Німеччини виправданими?
DER SPIEGEL поспілкувався з півдюжиною учасників саміту в Бухаресті 2008 року. Деякі з них, як-от тодішній президент Латвії Валдіс Затлерс, погодилися на пряме цитування. Інші дипломати та помічники попросили не розкривати їхні імена. Вони описують ситуацію, подібну до «Опівдня» — протистояння між Меркель і Бушем, сльози гніву держсекретаря США Кондолізи Райс та різку критику з боку польського міністра закордонних справ Радослава Сікорського на адресу свого німецького колеги Франка-Вальтера Штайнмаєра, який нині є президентом Німеччини. За словами учасників, тоді також були бурхливі погрози з боку Путіна. Канцлерка Німеччини навіть іноді говорила РÓСІЙСЬКОЮ зі своїми центрально- і східно-европейськими союзниками з колишнього Варшавського договору, адже це була спільна мова. І, зрештою, кажуть учасники, Меркель — особисто, ЗЕЛЕНИМ чорнилом, яким користуються німецькі керівники уряду в офіційному документообігу — внесла правки до підсумкового комюніке.
На фото з Бухареста видно, як Меркель, на перший погляд, у гарному настрої у Палаці парламенту румунської столиці, одній з найбільших будівель Європи, з конференц-залами розміром з пів футбольного поля. Але є й зображення, де вона похмура — видно, як її тисне напруження. Саміт тривав з 2 по 4 квітня, з середи по п’ятницю. У перший вечір Меркель вечеряла з іншими главами держав і урядів, наступного дня керівники країн зустрілися разом з міністрами, радниками та військовими у великій залі. В останній день саміту голови держав-членів НАТО приймали президента Росії Путіна. Багато свідків також запам’ятали, як у четвер Меркель була в зеленому жакеті, який контрастував зі сірими костюмами всіх чоловіків.
Розповіді про саміт також дають зрозуміти, що Бухарест був кульмінацією конфлікту, який почався ще у 2007 році й завершився лише з відходом Буша з Білого дому у січні 2009. І що Меркель не була самотньою. Вона мала підтримку з боку ФРАНЦІЇ, а також ЕСПАНІЇ, ІТАЛІЇ, БЕЛЬГІЇ, НІДЕРЛАНДІВ, ЛЮКСЕМБУРГУ, ПОРТУГАЛІЇ та НОРВЕГІЇ. Навіть британці, зазвичай такі віддані США, вагалися. Інакше кажучи, опір Меркель у Бухаресті був не результатом самовільних дій Німеччини. Можливо, Берлін тоді мав рацію?
Відтоді як у лютому 2022 Рóсія вторглася в Україну, все частіше лунають заклики до ретельного перегляду політики Німеччини щодо Рóсії за часів Меркель (до речі, представниці правоцентристських Християнських демократів) і Штайнмаєра (з лівоцентристської Соціал-демократичної партії). Але таких кроків зроблено вкрай мало. У цій статті DER SPIEGEL намагається реконструювати ключовий рік у питанні України з різних перспектив. Вперше вдалося проаналізувати документи МЗС Німеччини, які досі було засекречено, зокрема проєкти тез для виступів Меркель, депеші з посольств у Вашингтоні та при штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, меморандуми політичного відділу МЗС для Штайнмаєра, а також «настанови» для німецької делегації в Бухаресті, де викладалися позиції Німеччини. Додатковими джерелами стали інтерв’ю, розсекречені документи США, публікації WikiLeaks, мемуари та результати проєкту Техаського університету Southern Methodist, де дослідники систематично брали інтерв’ю у колишніх членів команди Буша щодо його політики щодо Рóсії.
Ані Меркель, ані Штайнмаєр не погодилися на інтерв’ю, коли DER SPIEGEL звернувся до них.
***
Листа до НАТО з проханням розпочати процес вступу — от і все, що було потрібно. Протягом кількох місяців президент України 🇺🇦 Віктор Ющенко консультувався з американськими дипломатами щодо того, щоб надіслати такий сигнал, підписаний найвищими конституційними органами України: президентом Ющенком, а також прем’єр-міністром і головою парламенту. Сигнал єдности. Такий жест мав би продемонструвати Заходу, що інтерес Києва до вступу в НАТО слід сприймати серйозно — на відміну від сигналів попередніх років.
Ющенко підтримував цей крок. Це колишній банкір, одружений з американкою, яка раніше працювала в Державному департаменті США, і його страх перед Рóсією ґрунтувався на особистому досвіді. Лише кілька років перед цим цей реформатор ледь не загинув внаслідок отруєння діоксином. Він був переконаним, що відповідальність за це несе Путін, колишній агент КДБ. З точки зору Ющенка, лише членство в НАТО могло гарантувати суверенітет його країні. Інакше, побоювався він, Україна залишиться «напівколоніальною державою», залежною від Москви.
Але той лист так і не надійшов…
Така ситуація повторювалася не вперше. У розмовах з американцями провідні українські політики запевняли, що прагнуть вступу до НАТО — особливо Ющенко, лідер Помаранчевої революції 2004 року, яка принесла надії на свободу й добробут. Його колишня союзниця, а згодом запекла суперниця Юлія Тимошенко також прагнула приєднатися до трансатлантичного альянсу. Навіть прорóсійський опозиційний лідер Віктор Янукович, який зрештою втік до Рóсії у 2014 році, час від часу давав зрозуміти, що не проти вступу України до НАТО назавжди.
Проблема, однак, полягала в тому, що політичні реформи в Україні просто не просувалися до рівня, необхідного для відповідности стандартам НАТО у військовій, судовій і політичній царинах. За це частково можна було звинувачувати Рóсію, яка прагнула послабити Україну, аби не втратити вплив. У рейтингу сприйняття корупції Transparency International Україна була опустилася до 118-го місця — майже так само низько, як Рóсія — і тенденція залишалася негативною. Януковича і Тимошенко самих підозрювали в зловживаннях.
Але більше за все — їм не вдавалося переконати народ позбутися скептицизму щодо НАТО. Насправді зусилля Ющенка і Тимошенко в цьому напрямі були досить слабкими, а лідер опозиції Янукович під час парламентських виборів у вересні 2007 року навіть позиціонував себе як лідера антинатовського руху.
За результатами опитувань, переважна більшість українців не виявляла особливого бажання приєднуватися до НАТО. В берлінському уряді Меркель вважали, що близько двох третин населення «негативно ставилися до НАТО». Упередження з часів Холодної війни, які постійно поширювало рóсійське телебачення, продовжували справляти сильний вплив, особливо на сході та півдні країни. Крім того, багато українців воювали за Радянський Союз в Афганістані й побоювалися, що в разі вступу до НАТО їх знову відправлять на війну — цього разу за Захід.
Вікторія Нуланд, посол США при НАТО в Брюсселі, радила українському уряду розпочати масштабну інформаційну кампанію в країні, щоб розвіяти імідж НАТО як «страшної абревіатури». Деяким спостерігачам здавалося, що американці є навіть більше зацікавленими у вступі України до НАТО, ніж самі українці.
Ющенко і Тимошенко зрештою змогли подолати свої розбіжності після парламентських виборів — щонайменше настільки, щоби створити коаліцію, яка завадила переможцеві виборів Януковичу стати прем’єром. Замість нього посаду зайняла Тимошенко — жінка з впізнаваною косою навколо голови. Це була вже четверта зміна уряду в Україні лише за три роки. І в січні 2008 року Ющенко, Тимошенко та голова парламенту нарешті надіслали листа до Брюсселя.
У листі вони зверталися до НАТО з проханням про надання Плану дій щодо членства (ПДЧ) для України. Зазвичай такі плани окреслюють реформи, які потрібно здійснити перед вступом, і є частиною стандартизованої процедури, що триває кілька років. У теорії статус ПДЧ не гарантує членство в альянсі, але на практиці він сприймається як ознака майже неминучого вступу.
Однак той лист так і не став символом єдности, на який розраховував Київ. У відповідь на прохання про ПДЧ люди Януковича паралізували роботу парламенту на кілька тижнів. У сесійній залі навіть доходило до бійок. Врешті-решт уряд і опозиція домовилися про проведення референдуму перед вступом до НАТО.
Конкуренти Тимошенко і Янукович також намагалися блокувати один одного. В Україні планували президентські вибори у 2010 році, і, як дізналося німецьке посольство у Вашингтоні, Тимошенко сподівалася перемогти на тих виборах і хотіла відкласти початок процесу ПДЧ до того часу. Це бажання вилилося у вагання Тимошенко, коли мова заходила про просування заявки на вступ до НАТО під час її візиту до штаб-квартири альянсу в Брюсселі.
Міністр закордонних справ Німеччини Штайнмаєр на закритій зустрічі попередив колег з НАТО про внутрішньополітичні інтриги в Києві навколо питання ПДЧ. «Наявність прихованих мотивів не можна виключати», — сказав він.
Українські реформатори часто публічно сварилися між собою, як діти. «Завжди винен хтось інший», — описував ситуацію один дипломат з Берліна. Коли Меркель відвідала Україну пізніше того ж року, Ющенко намагався перешкодити прем’єрці Тимошенко зустрітися з німецькою канцлеркою. Але німці знайшли хитрий спосіб усе ж таки організувати зустріч: Меркель сіла в ресторані, а Тимошенко зайшла через чорний хід. Ситуація в Києві — це «жах», сказав радник з питань безпеки Меркель Крістоф Гойсґен американцям.
Але той лист, надісланий Києвом до НАТО, принаймні змусив держави-члени альянсу чітко заявити про свої позиції щодо вступу України.
У Раді НАТО–Рóсія, яка мала слугувати майданчиком для обговорення питань безпеки між Заходом і Москвою, вже давно справи йшли не найкраще. На початку 2000-х Путін вважав, що Рóсія зрештою могла би стати членом НАТО — на рівні зі США. Тоді він навіть казав, що не бачить проблеми в членстві України. Але ці настрої давно зникли. На початку 2008 року Путін направив до Брюсселя ультранаціоналістичного популіста Дмітрія Роґозіна — високого, кремезного чоловіка з коротко підстриженим волоссям. У Москві його прізвиськом було «Хуліган». Завданням Роґозіна як посла при НАТО було придушити вплив критиків Рóсії, особливо з нових країн-членів НАТО Центральної та Східної Европи.
Роґозін заявив, що Балтійські країни, Кримський півострів і великі регіони України належать до «традиційної території рóсійської нації». На своїй першій зустрічі в Раді він згадав антинатовські настрої в Україні та пригрозив, що вступ України до НАТО може «стати загрозою самому існуванню України як суверенної держави». Велика Британія та Угорщина виступили проти нього.
Спроби залякування завжди були важливою складовою московського політичного арсеналу. Путін не приховував бажання повернути Рóсії статус світової держави. Але з точки зору кількох країн НАТО, не було зрозуміло, якими методами Путін намагатиметься цього досягти: старою агресивною силовою політикою чи економічною потугою в поєднанні з технологічною перевагою, як це було на Заході. «Було видно, що самі росіяни не до кінця є впевненими у своєму курсі», — каже один з радників Меркель.
Держсекретар США Кондоліза Райс говорила про дві Рóсії. Одна приймає загальноприйняті цінності, інша — ні, що задокументовано в телеграмі 359 з німецького представництва при НАТО.
Балтійські країни та Польща регулярно узгоджували свої позиції перед засіданнями НАТО, каже Затлерс, колишній президент Латвії. Затлерс — лікар за освітою та колишній офіцер резерву радянської армії — випромінює відвагу в публічних виступах. Безпосередньо після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році радянська армія направила його туди на двомісячне відрядження. «Українці мене поважають, бо я єдиний голова держави, який був у Чорнобилі», — каже Затлерс, кремезний чоловік з доброзичливою усмішкою.
Затлерс, який обіймав посаду з 2007 по 2011 рік, не має антирóсійських настроїв і прагнув добросусідських відносин зі своїм величезним східним сусідом. Але Затлерс також часто спілкувався з польським президентом Лехом Качинським про історичний досвід їхніх країн. На відміну від Затлерса, архіконсервативний польський юрист чітко визначав, хто є ворогом: «Загрози? Це наші сусіди — Рóсія та Німеччина».
Качинського, колишнього активіста «Солідарности» було заарештовано під час воєнного стану в Польщі, який підтримувала Москва. Його батьки боролися проти нацистської Німеччини під час Варшавського повстання 1944 року. Тоді Червона армія Сталіна навмисно зупинила свій наступ перед входом до польської столиці, давши нацистам змогу повністю придушити повстання й зруйнувати місто.
Затлерс каже, що вже у 2008 році Качинський боявся, що Москва може напасти на сусідні Україну та Сакартвело, яка теж тоді прагнула вступу до НАТО. Чітка демонстрація єдности альянсу на саміті в Бухаресті, як сподівалися, мала стримати Путіна й покращити стратегічне становище країн Центральної та Східної Европи.
Але альянс був розділеним. Нуланд, посол США при НАТО, нарахувала загалом 14 з 26 країн-членів Північноатлантичної ради, які підтримували прагнення Києва розпочати процес ПДЧ, але окрім США та Канади, майже всі вони були з Центральної та Східної Европи.
Скептики серед союзників гуртувалися навколо посла Німеччини при НАТО Ульріха Бранденбурга — типової постаті, що представляла стриманий підхід міністра закордонних справ Штайнмаєра. Зважений і розсудливий чоловік, колишній відмовник від військової служби з ідеологічних міркувань, Бранденбург сидів тоді між представниками Франції та Греції відповідно до алфавітного порядку в НАТО й намагався втримати разом блокувальну меншість з приблизно 10 країн НАТО. У НАТО діє принцип консенсусу, але Німеччина самостійно не змогла б протистояти тиску з боку американців.
США тим часом пильно стежили за тим, що робив представник Штайнмаєра у Брюсселі — адже той намагався навіть не допустити включення питання про Україну та Сакартвело до порядку денного саміту в Бухаресті. Коли Нуланд і її команда перемагали Німеччину з певного питання, вони радісно повідомляли Вашингтону, що Бранденбург «з кам’яним обличчям» або «видимо роздратований».
Рукавички давно було скинуто. «Ми не самотні, але ми вразливі. Результат вплине на наш статус у НАТО», — зазначав Бранденбург. Німцям та їхнім союзникам доводилося стикатися з обвинуваченнями, що їх перш за все турбують економічні інтереси в Рóсії, каже Затлерс. Дрібні епізоди, які він пережив, лише посилювали таке враження. Під час його першого візиту до Берліна, каже він, Меркель почала розмову з питання, чи він виступає за чи проти газопроводу «Північний потік» з Рóсії до Німеччини. Це, очевидно, було найважливішим питанням для канцлерки. І було ясно, яку відповідь вона хоче почути: що газопровід — це чудова ідея.
«Дехто підозрює, що ми й інші надали Рóсії зони впливу», — писав Бранденбург до МЗС у Берліні. Всі німецькі учасники й досі заперечують, що такі підозри мали під собою підстави. Згідно з американською дипломатичною телеграмою з Варшави, польські дипломати тоді навіть висували обвинувачення, що межували з наклепом: мовляв, міністр закордонних справ Штайнмаєр фінансово виграє від «Північного потоку», як і його друг Ґергард Шредер, колишній канцлер, якому Штайнмаєр служив керівником канцлерської канцелярії. Водночас Варшава не прагнула повного бойкоту рóсійського газу — вона просто хотіла, щоби труби йшли через Польщу.
Сам Бранденбург зі свого боку висунув жахливий сценарій політичного поділу України. Німецький дипломат сказав своєму американському колезі віч-на-віч, що «неможливо забезпечити безпеку в Европі без Рóсії, а намагатися робити це проти Рóсії — нерозумно». Ця думка була класичним мантрою з арсеналу відносин Меркель і Штайнмаєра з Москвою — яку сьогодні вважають однією з найсерйозніших помилок епохи Меркель.
Зі загостренням ситуації в Афґаністані та Іраку президент Буш довгий час майже не звертав уваги на українське питання. Але той лист з Києва все змінив. У принципі, цей техасець прихильно ставився до країн, які прагнули вступити до НАТО. Буш був переконаним прихильником американської місії з поширення демократії у світі й мав двопартійну підтримку в Конґресі — сенатор-демократ Джо Байден, нинішній президент США, був серед її лідерів. Ющенка в США вважали героєм — впливові демократи й республіканці навіть висували його на Нобелівську премію миру після Помаранчевої революції.
Буш знав про проблеми з корупцією в Україні, але сподівався, що перспектива членства в НАТО прискорить реформи в Києві, а також змусить Москву обрати менш агресивний курс щодо України й Сакартвело. Американці неодноразово говорили німцям: за жодних обставин не можна створювати враження, що Києву та Тбілісі відмовляють у ПДЧ з огляду на чутливість Москви.
Проте були й застереження — від агентів розвідки, дипломатів і міністрів. Посол США в Москві Вільям Бернс, нині директор ЦРУ, писав, що членство України в НАТО — це «найчервоніша з усіх червоних ліній» для рóсійської еліти (не лише для Путіна). Президент Рóсії, зазначав він, не має жодного простору для маневру в цьому питанні. Бернс рекомендував відкласти надання ПДЧ Україні, вказуючи на потребу співпраці з Рóсією у низці інших питань, таких як Іран.
Міністр оборони Роберт Ґейтс погоджувався з Бернсом. «Однієї Холодної війни цілком достатньо», — сказав він. Він вважав надання Україні членства в НАТО «монументальною провокацією» для Москви й небезпечним послабленням альянсу. Він сумнівався, що американці й европейці будуть готовими ризикувати життями заради України — а отже, порожні гарантії безпеки Україні зашкодять довірі до НАТО. Приватно Ґейтс сподівався, що німці й французи зупинять експансіоністські плани президента.
Навіть держсекретар Кондодіза Райс зізнавалася, що мала сумніви щодо доцільности просування вступу України. Вона побоювалася, що це може обтяжити альянс і навіть призвести до поразки Буша в Бухаресті. Чи варто було ризикувати?
На засіданні Ради національної безпеки в Білому домі за кілька тижнів до саміту НАТО Райс лише виклала аргументи «за» і «проти» членства України, не даючи жодної конкретної рекомендації.
Але Буш залишився вірним своєму курсу, і його команда вважає, що це сталося завдяки неоконсервативним радникам, які тоді стояли за віцепрезидентом Діком Чейні. Пан Чейні досі вважається «чорною фігурою» адміністрації Буша, який штовхнув США в незаконне вторгнення в Ірак і програму тортур, що підірвала репутацію Америки на довгі роки.
Ще до об’єднання Німеччини у 1990 році Чейні — тоді міністр оборони США — прагнув розширення НАТО на схід, бо не довіряв росіянам. Він також хотів не допустити появи другої наддержави, яка знову могла би загрожувати американському пануванню, і тому виступав за розширення НАТО, авторитет якого після завершення Холодної війни дещо послабшав. Йому було на руку те, що країни Центральної та Східної Европи стабільно підтримували США у внутрішніх конфліктах всередині альянсу. Посол Нуланд у Брюсселі колись працювала у штабі Чейні.
Офіційно американці наполягали на тому, що Україна самостійно ухвалює суверенні рішення щодо НАТО, але багато німецьких дипломатів і політиків підозрювали, що Вашингтон намагається розширити власну сферу впливу. Щодо питання ПДЧ, жартував співробітник МЗС у Берліні, Україна отримувала «повну підтримку, за винятком своєї власної країни».
Це враження посилилося через кілька другорядних епізодів. Коли уряд США дізнався, що прем’єрка Тимошенко вагається щодо ПДЧ, держсекретар Райс взяла на себе ініціативу поговорити з нею — німці довідалися про це з джерел у Вашингтоні. Райс, очевидно, хотіла «повернути українців у потрібне русло». Один зі співробітників адміністрації Меркель каже, що щодо України американцями керували «ідеологія й великодержавні амбіції». У німецьких настановах до Бухарестського саміту першим пунктом серед інтересів Німеччини значилося: «Зберегти почуття міри у розширенні регіональної та функціональної ролі НАТО».
Невідомо, чи справді не надто витончений Буш поділяв погляди Чейні. За словами очевидців, він дотримувався принципової позиції: якщо демократично обрані уряди прагнуть ПДЧ, він не має морального права стояти на заваді. Він хотів, щоб його команда тиснула на союзників. «Мені подобається, коли дипломатія буває жорсткою», — згадувала Фіона Гілл, тодішня аналітикиня розвідки, нещодавно в інтерв’ю The New York Times Magazine.
Однак Буш і його команда мали фундаментальну слабкість у своїй позиції: весь світ знав, що термін перебування президента у Білому домі незабаром завершиться.
А що Вашингтон твердо дотримувався курсу Буша щодо України, то американці використали весь арсенал дипломатичних інструментів: вони тиснули на німців, маневрували, задобрювали. Коли команда Буша дізналася, що родина радника Меркель Гойсґена перебуває з відпусткою у Вашингтоні, його дружину та дітей запросили на екскурсію до Білого дому. Ніби випадково тоді з’явився і сам президент. «Вони зробили все можливе, щоб нас підкупити», — каже радник Меркель.
Держсекретар Райс також спробувала вплинути на свого німецького колегу Штайнмаєра. Вона володіє рóсійською мовою й зробила кар’єру, зосереджену на Рóсії. Вона вважала, що Москві потрібно «показати, що Холодна війна закінчилася, і Рóсія її програла». Але Штайнмаєр не підтримував такий тріумфалізм. У традиції східної політики німецьких соціал-демократів він прагнув «будувати мости» до Москви й сподівався на «зміну через взаємозв’язок». Як він зізнається сьогодні, це було помилкою. Але тоді в МЗС Німеччини ще вважали, що в довготривалій перспективі навіть членство Рóсії в НАТО — є можливим.
І був ще чинник Мєдвєдєва.
Відповідно до рóсійської конституції, каденція президентства Путіна добігала кінця, і молодого юриста Дмітрія Мєдвєдєва, який позиціонував себе як ліберального реформатора, було обрано його наступником. Штайнмаєр знав Мєдвєдєва ще з часів, коли був керівником канцлерської канцелярії при Шредері, а Мєдвєдєв — головою адміністрації президента РФ. І тоді як Райс наполягала, що саме зараз — міжправління Путіна й Мєдвєдєва — є ідеальним моментом для просування України, німці вважали цей момент «особливо невдалим».
Сьогодні, ретроспективно, обрання Мєдвєдєва президентом РФ у 2008 році розглядають як операцію прикриття — адже Путін повернувся до Кремля у 2012-му. Нині Мєдвєдєв є відомим переважно завдяки своїм шовіністичним й агресивним заявам. То чи було наївно покладати тоді на нього надії? Гойсґен каже, що Мєдвєдєв «справді намагався звільнитися з-під впливу Путіна». Просто йому це не вдалося.
У внутрішньому документі МЗС Німеччини для саміту в Бухаресті під заголовком «наші інтереси» записано: «Мінімізувати напруження у відносинах із RUS» (скорочення від Russia). У публічних заявах Штайнмаєр говорив, що Захід і так уже має конфлікти з Москвою — наприклад, щодо Косово. Він тому не бачив «жодної переконливої причини» відкривати ще один фронт розбіжностей.
Незабаром американці зрозуміли, що Штайнмаєра не переконати. Переговори довелося піднімати на вищий рівень — до самого канцлера. Буш особисто телефонував Меркель принаймні тричі в переддень саміту в Бухаресті і просив союзників також телефонувати до Берліна.
Меркель відповіла з гумором. За словами особи, обізнаної з розмовою, вона сказала: «Джордже, я помітила, що ти просив інших европейців телефонувати мені. І коли вони дзвонять, я питаю їх: “Ви телефонуєте від імені Джорджа?” І тоді я знаю, що це так. Не має значення, телефонуєш ти сам чи через інших. Я добре обміркувала свою позицію. Це не тактична позиція, я справді є переконаною в ній. Не думай, що я з тих людей, які перед самітом кажуть одне, а на самому саміті — інше». Так цю розмову згадує присутній тоді учасник.
Буш сприйняв її непоступливість спокійно. Він завжди казав Меркель, що не має нічого проти відкритих суперечок. Його конфлікт із Ґергардом Шредером через війну в Іраку, сказав Буш, виник лише тому, що той йому збрехав — що Шредер, втім, заперечує. А Меркель дійсно відкрито суперечила йому.
Канцлерка сумнівалася в демократичній зрілості України. Вона також була стурбованою Чорноморським флотом Рóсії, штаб якого на той момент — відповідно до чинного договору — перебував у Криму, що в разі вступу України до НАТО став би територією альянсу. Вона вказувала на статут НАТО, згідно з яким членство дозволене лише тим країнам, які є «здатними сприяти безпеці північноатлантичного регіону». Серйозно, вважала вона, стверджувати, що це стосується України та Сакартвело, — неможливо. Крім того, за її словами, країни, які беруть участь у регіональних конфліктах, не повинні ставати членами — а Сакартвело саме була залучена в конфлікт з Москвою через свої дві сепаратистські провінції.
Коли Буш телефонував, у німців склалося враження, що аргументи канцлерки справляють на нього враження.
Це відповідало й політичним реаліям: лідерці правоцентристського Християнсько-демократичного союзу Меркель за рік належало пройти через виборчу кампанію — і в неї було дуже обмежене поле для маневру. Після одного з візитів до Берліна високопосадовець США повідомляв, що серед провідних депутатів Бундестаґу не знайшов жодного, хто поділяв би позицію Вашингтона щодо України. Америку Джорджа Буша в Берліні багато хто вважав схильною до насильства й непередбачуваною — а серед соціал-демократів пам’ятали, що під час спроб зупинити вторгнення США в Ірак у 2003, Путін був на боці Німеччини. У 2007 році лідер фракції СДПН Петер Штрук сказав, що Німеччина повинна зберігати «однакову відстань» до Вашингтона і Москви. Або однакову близькість — залежно від інтерпретації.
Під час перельоту німецької делегації на саміт НАТО до Бухареста багато розмов точилися довкола Франції. Штайнмаєр, очевидно, турбувався: чи не піддасться Саркозі тиску з боку американців? Якщо так, Німеччині буде складно зупинити розширення НАТО на схід.
Саміт почався з низки офіційних трапез. Голови держав і урядів НАТО зібралися у Котроченському палаці — офіційній резиденції президента Румунії, тоді як міністри оборони й закордонних справ, серед них і Штайнмаєр, вечеряли окремо в Палаці парламенту. Міністрам було доручено обговорити розширення на схід — і, звісно, працювати над позицією німців, які прагнули його заблокувати. Згодом Штайнмаєр назве цю вечерю «найгіршим вечором» у своїй каденції як міністра закордонних справ.
Протоколів із цих зустрічей не збереглося, події можна реконструювати лише зі спогадів учасників. За їхніми словами, Райс попросила німецького колегу виступити першим, а потім дали слово представникам Центральної та Східної Европи. Вона сама хотіла мати останнє слово.
Голови держав з Центральної та Східної Европи заздалегідь вивчили, як Західна Німеччина вступала до НАТО у 1955 році. Коли Штайнмаєр сказав, що Сакартвело не може стати членом НАТО доти, доки не буде розв’язано «заморожений конфлікт» з її двома провінціями, «розпочалося справжнє пекло», згадує Райс. Міністри закордонних справ Польщі та Чехії разом із Райс різко виступили проти Штайнмаєра. Вони сказали, що поділена Німеччина сама була «замороженим конфліктом» — і німці повинні бути вдячними, що ніхто тоді не мислив так, як вони тепер.
Найрізкіший напад на Штайнмаєра здійснив польський міністр закордонних справ Радослав Сікорський — колишній журналіст, який довго жив у США, де працював у неоконсервативному аналітичному центрі American Enterprise Institute. Його офіс повідомив, що він виступав експромтом і не зберіг жодних записів своїх слів. За словами кількох свідків, Сікорський принаймні опосередковано порівняв політику Меркель і Штайнмаєра щодо Рóсії з пактом Гітлера — Сталіна 1939 року. Він заявив, що саме через німців поляки мусили жити під радянським ярмом протягом кількох десятиліть після 1945. Якщо Париж і Берлін знехтують стратегічними інтересами Польщі, це матиме наслідки, бурчав він — і додав, що Польща має добру пам’ять.
Меркель і Штайнмаєр зупинилися в готелі Hilton у Бухаресті. Тієї ночі вони намагалися переконатися, що підтримка з боку інших делегацій залишилася. І вже наступного ранку стало зрозуміло: Меркель не залишиться на самоті. За словами членів німецької делегації, позиція Саркозі полягала в тому, що якщо канцлерка триматиметься своєї лінії — він також стоятиме на своєму.
Робоча сесія Північноатлантичної ради розпочалася о 8:55 ранку в гігантській залі з блакитно-сірим килимом, мармуровими колонами й кришталевими люстрами. Меркель проти Буша — це було як «Опівдні», згадує Фолькер Штанцель, тодішній директор політичного відділу МЗС Німеччини.
Голови держав і урядів сиділи за круглим столом, Штайнмаєр був поруч із Меркель. Позаду них — делегації з понад сотні політиків, вояків, дипломатів і радників. Поки лідери виступали з трибуни, позаду залу передавалися рукописні пропозиції — у пошуках виходу з глухого кута.
На таких конференціях часто буває стільки версій подій, скільки й учасників — і жодна не є абсолютно точною. Але відомо, що організатори використали завісу, щоб відокремити конференц-зону в просторій залі, й за цією завісою панувала майже повна темрява, а навколо стояли розставлені меблі. Саме там держсекретар Райс, радник з безпеки Меркель Гойсґен та інші стояли за високим столом. За словами свідків, американка заявила: Рóсія сама по собі — це лише одна країна, а Рóсія разом з Україною й Білоруссю — це вже імперія. І що така імперія, коли виникне, знову прагнутиме домінування в Европі, і Кремль знову вдасться до агресивної зовнішньої політики.
Це звучало як риторика Чейні: «тримати Рóсію на колінах». За словами Гойсґена, він так відповів, апелюючи до юридичної ситуації в НАТО. Райс, за спогадами, парирувала: «Це не вам, німцям, позбавляти українців і грузинів можливости пройти той шлях, яким самі скористалися — і від якого отримали користь».
За словами Гойсґена, Райс навіть розплакалася — від гніву, бо німці були такими впертими. Інший свідок каже, що то були сльози роздратування. Пізніше, виступаючи перед пресою, держсекретар США похвалила союзників з Центральної та Східної Европи як «свіжу кров» в НАТО. Вона назвала їх «людьми, які знають, що таке жити під тиранією» — очевидний натяк на західних німців.
Це була незвична ситуація. Зазвичай узгоджені тексти готують заздалегідь, а лідери держав вирішують лише фінальні суперечливі моменти. Але в Бухаресті саме Меркель та інші мусили розв’язувати вузол від самого початку. І їм не вдалося досягти прогресу. Буш з канадійцями й країнами Центральної та Східної Европи були по один бік, а Меркель з більшістю західних і південних европейців — по інший. Лунали заяви про «історичну помилку» німців, про невдячність, про те, що вони «надихають» Рóсію. Буш дав зрозуміти, що вже все пообіцяв українцям і грузинам — й тепер не може відступити. Таку версію просували німці.
Чернетки тез для виступу Меркель радили їй робити головний наголос на тому, що «кожен крок, який робить альянс, має означати для нього більше безпеки та стабільности», що «повністю відповідає нашим спільним інтересам». Країни, які беруть участь у регіональних або внутрішніх конфліктах, не можуть ставати членами альянсу, йшлося в документі.
Близько полудня всіх, окрім голів держав і урядів, міністрів закордонних справ і найближчих радників, попросили залишити залу. Звук у кімнатах для делегатів вимкнули.
Почався останній раунд у Бухаресті.
Меркель і Буш погодилися, що Рóсії не можна надавати права вето на рішення НАТО. Коли Меркель сказала, що Україна і Сакартвело «можуть стати членами НАТО, але не зараз», Буш побачив у цьому потенційний компроміс. Але втрутився польський президент Качинський: «Ми хочемо ПДЧ зараз».
Засідання було перерване — спочатку на 30 хвилин, потім на годину. У залі запанувала плутанина. Багато хто помітив, що Буш сидів зсутулено за столом переговорів — і мовчав. У той час як представники країн Центральної та Східної Европи зібралися в кутку залу, американський президент залишився на місці, надаючи ініціативу Меркель. Один із членів німецької делегації пізніше дивувався: коли лідер вільного світу справді чогось хоче, то зазвичай цього добивається.
Канцлерка зрештою приєдналася до центрально-европейських лідерів. За загальними оцінками, вона виявила розуміння. Вона була вправною медіаторкою і добре знала цей регіон з поїздок ще за часів студентства у Східній Німеччині. Її дідусь також родом з Польщі. Тодішній президент Латвії Затлерс з вдячністю згадує, що Меркель була єдиною, хто запитав, чому ПДЧ для них є настільки важливим.
Сама Меркель сьогодні стверджує, що вже тоді усвідомлювала загрозу, яку становить Путін. «Я була абсолютно впевненою, що Путін не дозволить цьому просто так статися» (йдеться про вступ України до НАТО). Вона також, очевидно, не вірила, що Путіна можна стримати.
Навколо швидко зібрався натовп, який ставав дедалі більшим. До нього приєдналася і Райс. Ззовні доносилися пропозиції формулювань, які передавали всередину, — а Меркель, у центрі, тримала чернетку тексту. Поруч були Затлерс, Качинський і президент Литви Валдас Адамкус. Адамкус воював у добровольчому загоні проти Червоної армії наприкінці Другої світової, потім емігрував до США й зробив кар’єру держслужбовця. У зрілому віці повернувся до Литви. Дехто також пам’ятає, що в групі був і румунський господар Траян Бесеску — колишній комуніст і, як стверджують, інформатор сумнозвісної Секурітате до падіння залізної завіси у 1989 році.
Качинський, Адамкус і Бесеску мали спільне похмуре минуле — США використовували їхні країни для таємних в’язниць, де проводилися допити з тортурами над підозрюваними у тероризмі. Тепер ці лідери доводили, що майбутнє Сакартвело й України є «життєво важливим питанням безпеки» для їхніх держав.
Часом дискусія переходила на рóсійську мову — Меркель та інші ж бо всі жили під совєтською владою. Принаймні так твердять деякі очевидці, хоча інші це заперечують.
У розпалі обговорення, як згодом казали німці, імпульсивний польський лідер Качинський навіть намагався психологічно тиснути на німецьку канцлерку, незважаючи на те, що вона була вищою на зріст.
Але Меркель уже була готовою до компромісів. У німецькому проєкті тексту було чітко сказано, що Україна і Сакартвело «одного дня стануть членами НАТО». Німеччина не була принципово проти, але хотіла уповільнити процес ПДЧ. Райс підійшла до Буша. Президент сказав, що може з цим погодитися.
Але країни Центральної та Східної Европи відповіли, що фраза «одного дня» насправді означає «ніколи», і Меркель зрештою викреслила ці два слова — але й не дала жодної конкретної обіцянки. Німці, зрештою, мали багатий досвід з неконкретними обіцянками членства — достатньо згадати багаторічне зволікання з вступом Туреччини до Евросоюзу. Отже, підсумком саміту в Бухаресті стало те, що НАТО «колись» прийме двох нових членів. А міністри закордонних справ мали знову повернутися до цієї теми у грудні 2008 року. Отже, поки що питання було закритим.
О 14:04 Меркель і Саркозі разом з’явилися перед пресою.
Буш разом з країнами Центральної та Східної Европи міг стверджувати, що досяг більшого, ніж очікувалося. Зазвичай рішення про вступ країни до НАТО приймається лише в кінці процесу — а не на його початку. Райс та інші згодом натякали, що Меркель, як німкеня, ймовірно, не зовсім правильно зрозуміла написане нею англійською: тобто що це був прямий обов’язковий сигнал. Німці ж, зі свого боку, могли стверджувати, що запобігли негайному наданню Україні та Сакартвело ПДЧ.
З погляду внутрішньої політики Заходу, Бухарест виглядав як розумний компроміс, за який Меркель отримала похвалу від німецької преси — зокрема від газет Bild, Frankfurter Allgemeine, Süddeutsche Zeitung і також від DER SPIEGEL.
Президент Рóсії славиться своєю хронічною непунктуальністю — тож і в Бухаресті він змусив усіх голів держав і урядів чекати на нього 40 хвилин. На думку Затлерса, лідери НАТО не повинні були це терпіти. І вже точно не повинні були дозволити виголосити ту промову, з якою виступив Путін. Бухарест, вважає латвійський президент, став «дном в історії НАТО».
Путін описав Україну як «дуже складну державу», зібрану з польських, чехословацьких, румунських і — передусім — рóсійських територій. Державу з рóсійською меншиною, розмір якої він значно перебільшив. Але найперше він атакував тему Криму. Він заявив, що півострів опинився в складі Української Радянської Республіки внаслідок свавільного рішення Політбюро ЦК КПСС, що, хоча й було правдою, у тому контексті звучало тривожно. Хоча Росія не має права вето на розширення НАТО, Путін пригрозив, що в разі вступу України до альянсу може постати загроза самому існуванню української держави.
Поляки були в шоці. Виступ Путіна був «абсолютно обурливим», сказав польський міністр закордонних справ Сікорський. Ще перебуваючи в залі, він послав когось з польської делегації запитати в росіян копію промови — і на власне здивування, справді отримав її. Пізніше він передав текст міністру оборони України, сподіваючись, що той використає його для лобіювання збільшення оборонного бюджету в Києві. І лише через кілька тижнів інформація про виступ Путіна стала публічною.
Затлерс теж був стривоженим. Він сприйняв промову в контексті інформації, яку отримав перед самітом: РЖД — Російська залізниця — оголосила про інвестиційний план у розбудову залізничної мережі. Досвід двох світових воєн навчив Затлерса: якщо росіяни будують нові колії, варто звертати увагу — це може бути для перекидання військ.
Буш, однак, мовчав — що досі вважається помилкою. Лідер вільного світу, каже Затлерс, не протистояв Путіну. Після саміту в Бухаресті Буш попрямував до Сочі у свою останню державну поїздку до Рóсії, очевидно прагнучи уникнути конфлікту. Тоді в Сочі Путін зайшов ще далі, ніж у Бухаресті. «Ти не розумієш, Джордже, — сказав він Бушу, — що України як держави взагалі не існує».
Виступаючи перед пресою, президент США сказав: «Холодна війна закінчилася». Дехто зі співробітників Білого дому мав відчуття, що всі зусилля Буша до і під час Бухареста були потрібні йому лише для того, щоб потім сказати: «Я зробив усе можливе, щоб Україна вступила до НАТО».
А як відреагували німці? «Промову Путіна переважно проігнорували», — згадує один із учасників, — багато хто вважав, що це просто слова. «До того ж усі дивилися на годинник — усі хотіли додому». Це ж була п’ятниця.
Меркель сказала журналістам, що не змогла розгледіти у словах Путіна «жодної агресії» і що слід зосередитися на «конструктивних елементах». Цією позиції в Берліні дотримувалися ще довго — надто довго.
Сьогодні, коли обговорюється провал відносин Німеччини з Рóсією за останні десятиліття, ці заспокійливі заяви для німецької публіки вже стали частиною проблеми.
Канцлерка обрала умиротворення замість стримування. Як пише колишній радник з питань безпеки Гойсґен у своєму бестселері «Лідерство і відповідальність», після саміту Меркель намагалася заспокоїти Путіна, сказавши, що в Бухаресті вступ України було заблоковано й що таке фундаментальне рішення не можна скасувати. Згідно з іншою версією, вона просто послалася на принцип консенсусу в НАТО й запевнила Путіна, що Німеччина завжди голосуватиме проти вступу України.
Цю заяву можна трактувати як просту констатацію того, що і так усім було відомо про позицію Німеччини. Але її також можна сприйняти як зраду союзників з Центральної та Східної Европи, яким обіцяли, що Україна й Сакартвело рано чи пізно стануть членами НАТО.
У будь-якому разі це було актом зарозумілости — бо Путіна неможливо було умиротворити. Він, як твердять, тоді сказав: «Меркель не буде канцлером вічно».
Штайнмаєр уже давно планував здійснити приватний візит до свого польського колеги Сікорського на його маєтку в Бидгощі на півночі Польщі. Міністр закордонних справ Німеччини прагнув зберегти добрі стосунки зі своїм східним сусідом, і його помічники казали, що він із нетерпінням чекає на поїздку. Сікорський, зі свого боку, ймовірно, розраховував здобути політичні очки вдома — так вважають деякі польські ЗМІ.
Німецький міністр поїхав до Польщі разом із дружиною Ельке Бюденбендер. Вони повечеряли разом того вечора — дружина Сікорського, американська журналістка, лауреатка Пулітцерівської премії та пристрасна захисниця війни в Іраку Енн Епплбом приготувала грибний суп на камеру. Німецькі гості залишилися ночувати.
Але ввічливість виявилася оманливою: стосунки зіпсувалися після жорсткої критики Сікорського в Бухаресті. Зовні господар намагався створити враження, що все гаразд. «У Бухаресті відбулася чесна дискусія за зачиненими дверима», — сказав він журналістам, які чекали. Це — суть переговорів, пояснив він. Після них сторони «повертаються до нормальних відносин». Штайнмаєр також доклав зусиль і дав сигнал, що в майбутньому планує більше зважати на занепокоєння східно-европейських членів Евросоюзу. Наступного дня вони разом вирушили до Варшави для спільного виступу в університеті.
Але, як свідчать документи США, приблизно через два тижні Сікорський охарактеризував німців перед адміністрацією Буша як «троянського коня» всередині НАТО.
Криза в Сакартвело загострилася. Тбілісі відповів на провокації Путіна й атакував сепаратистську провінцію Південна Осетія. Росіяни швидко скористалися ситуацією, окупувавши третину території Сакартвело. В Північноатлантичній раді в Брюсселі дипломати країн альянсу почали з’ясовувати, хто винен. Американці й центрально-европейці стверджували, що якби до Сакартвело надали ПДЧ, ситуація ніколи б не загострилася. Вони наполягали на негайному виправленні попередніх помилок. Німецька сторона заперечувала: на її думку, саме обіцянка членства в НАТО, проголошена в Бухаресті, і стала причиною вторгнення Рóсії. Хто з них мав рацію — знає тільки Путін.
Чимало країн НАТО почали з острахом дивитися в бік Криму. Коли міністри закордонних справ НАТО зібралися на надзвичайний саміт 19 серпня 2008, представник Чехії Карел Шварценберґ попередив про «ймовірний майбутній конфлікт навколо Криму». Сибірський вовк, за його словами, «не буде вічно задовольнятися вегетаріанською їжею».
Війна в Сакартвело засвідчила, що Захід може зробити дуже мало поблизу кордонів Рóсії, щоб зупинити рішуче налаштованого Путіна. Якщо тільки НАТО не готове зайти надто далеко. Під час зустрічі з Бушем у Білому домі один зі співробітників запитав присутніх радників і міністрів кабінету: чи є там хоч хтось, хто виступає за відправлення американських військ до Сакартвело для стримування росіян? Навіть віцепрезидент Чейні не підтримав такої ідеї. Посол Бернс у Москві, ймовірно, мав рацію — і міг почуватися виправданим. Задовго до цього він попереджав свою адміністрацію: не варто переоцінювати вплив Заходу на події в Україні й Сакартвело.
А що ж українці? Після Бухареста президент Ющенко намагався змінити громадську думку в країні, щоб спростувати застереження Берліна. Кабінет міністрів у Києві виділив додаткове фінансування на комунікацію, було створено міжвідомчу робочу групу. А партія Ющенка запустила кампанію на підтримку вступу до НАТО. План був таким: поступове зростання частки українців, які підтримують вступ до альянсу — 43% у 2009 році, 50% у 2010-му, 55% у 2011-му. Посол США Нуланд була в захваті, і багато країн-членів НАТО заявили, що підтримають уряд у Києві — серед них, за словами дипломатів, була і Німеччина.
Але ці зусилля зійшли нанівець. У 2010 році реформатор Ющенко зазнав нищівної поразки на виборах, а прорóсійський Янукович випередив Тимошенко в другому турі — і проєкт вступу до НАТО було згорнуто. Та навіть попри це колишній президент Латвії Затлерс вважає Бухарест «втраченим шансом». Він є переконаним, що ставлення українців до НАТО поступово змінювалося б, якби альянс надіслав Києву чіткий позитивний сигнал під час саміту.
Шлях, прокладений у Бухаресті у 2008 році, не обов’язково вів прямо до нинішньої війни в Україні. Але, як вважає посол Бернс, підсумок саміту створив найгіршу з можливих ситуацій: Україні й Сакартвело дали надію на членство, яку Захід і не збирався реалізовувати. А водночас той саміт укріпив у Путіні переконання, що Захід обрав курс, який він сприймав як загрозу самому існуванню Рóсії.
Таким чином, Меркель, Штайнмаєру й їхнім союзникам тепер довіку доведеться жити під тінню підозри, що — попри добрі наміри — вони врешті-решт принесли в жертву і Сакартвело, і Україну. Принаймні Путін досі не наважився атакувати жодного члена НАТО.
Коли Януковича офіційно інавґуровували як президента України у 2010 році, церемонія затримувалася — і Затлерс мусив чекати разом з іншими гостями. Випадково він опинився поруч із представниками рóсійської делегації, які, очевидно, не впізнали його або не знали, що він розуміє рóсійську мову. Делегати з Москви відкрито вітали один одного з перемогою Януковича в Києві. «Все йде за планом», — сказав один із них. Для Затлерса це стало підтвердженням того, що «спеціальна операція» Путіна проти України вже тоді була в дії. Просто вона ще не вийшла на відкрите поле бою.
Переклад Radio Lemberg
