ООН, створена після Другої світової війни, за великим рахунком мала стати інструментом для забезпечення єдиної мети – уникнути ще одного повномасштабного зіткнення масштабу двох світових війн. Все інше там утворювалося бонусом.ООН будувалася як інструмент мирного співіснування блоків у контексті радянсько-американського протистояння. Вона працювала як майданчик для дипломатії, а не для активного розв’язання конфліктів. Структура Ради Безпеки з правом вето для п’яти постійних членів, які представляли країни-переможці у Другій світовій війні, стала точкою постійних протиріч.
Коли у світу було два ключових центри ухвалення рішень, це не погано працювало. США і СРСР вели локальні війни, іноді діяли спільно щоб заспокоїти найбільш неадекватних, іноді воювали руками третіх країн. Але кілька ключових разів, коли світ опинявся на межі глобальної кабзди – в тому числі на майданчику ООН сторони прогинали одна одну. Особливо показова, звісно, Карибська криза.
Після завершення холодної війни і поступової ерозії всього післявоєнного порядку денного з його двополярністю і більш-менш визначеністю альянсів і політик, ООН поступово почало перетворюватися на релікт Холодної війни. Застарілий, неефективний релікт.
У сучасному світі, де найбільші конфлікти стосуються не протистояння блоків, а тероризму, наростаючої агресії, свавілля диктатур до власного населення, етнічних та релігійних конфліктів, зміни клімату, таке «заморожене» бачення виявляється слабким і неадекватним. Організація не змогла адаптуватися до нових глобальних викликів після завершення Холодної війни, коли сторін суперечки стало раптом більше двох.
Для вирішення таких системних проблем як антропогенний вплив на клімат у ООН не вистачає влади, для вирішення більшості військово – політичних конфліктів – механізму впливу на членів Радбезу, якщо їх інтереси не збігаються, а шалена бюрократизація часто веде до дуже відкладеної реакції на доволі ординарні виклики як то епідемії чи посухи. Звідти і злочинна бездіяльність у Руанді, і повільна реакція на боснійську війну, на війну в Конго, в Сирії.
Зараз ООН відверто провалюється в Україні (і це ще можна зрозуміти, бо ядерна Росія) і що ще показовіше – у Судані. Там немає ядерних держав як прямих учасників. У результаті ООН залишається бездіяльною.
Зараз ООН, яка не знає заради якої місії існує, нагадує величезну бюрократизовану корумповану ГОшку, яка існує заради існування і не може змусити власних донорів і бенефіціарів поводитися більш-менш адекватно. Бо організація існує переважно за рахунок донатів ключових членів – США, ЄС, Китаю, Росії та Індії. Це створює додаткові залежності, які роблять організацію неповороткою. І фактично блокують будь-які реформи.
Візит Гутерреша на саміт БРІКС – це, власне, апофеоз цієї кризи ідентичності. Гутерреш, можливо, прагнув показати, що ООН залишається нейтральним арбітром. Але вийшло все через талант. Бо він поїхав в Росію, шукати розуміння в очах людини, яка чхала на ООН і її місію.
Старі ідеали ООН, які спиралися на балансування і арбітраж, прямо протирічать тому, що декларує БРІКС – багатополярний світ, де правлять інтереси, а не принципи і право. Тобто голова ООН відвідує захід, учасники якого часто протиставляють себе ідеалам ООН. І це не тільки про Росію – наприклад, Китай ігнорує рішення суду ООН по Південнокитайському морю і продовжує тиск на Філіппіни, Іран масово порушує права людини і підтримує терористичні проксі.
І цей візит лише закріплює думу, що ООН втратила субʼєктність і перетворилася на пасивного спостерігача або навіть легітимізатора дій держав, що порушують її ж принципи.
Що з цим робити? Наразі – нічого. Бо докорінна реформа ООН чи запуск нового арбітра світового порядку можливі якщо цей порядок знову сформується під лідерством вільних країн. А для цього треба приборкати амбіції агресивних диктатур. Ми лише на початку цього шляху.
