Все-таки роки занять практичною політикою не вбили в мені дослідника-політолога.
Спостереження за “слугами” у їх середовищі харчування – Верховній Раді – наводить на кілька узагальнень. Вони перегукуються що з класичними працями з психології мас калібру Лебона, Ортеги-і-Гассета, закономірностей тоталітарних рухів і режимів – зокрема Арендт, Фридриха, що й з багатьма сучасними дослідженнями феномену популізму, який корінням сягає саме тих явищ, якими класики переймалися сто років тому, а потім мусили ще раз осягнути після ІІ Світової.
Більше того, історія конкретних режимів у конкретних країнах упродовж ХХ і ХХІ століть дає прекрасний матеріал для того, щоб і зрозуміти, що відбувається в Україні, і спрогнозувати можливі сценарії.
Перше – популістські режими мають стандартну траєкторію розвитку. Вони опановують владу, старанно мімікруючи під “простих людей” (хоча це рідко відповідає істині: Ульянов був дворянином, Кастро і Гевара походили з заможних родин і т.п.). “Вчитель” Голобородько, якого грав власник офшорів, молодший.. гм, партнер Коломойського мільйонер Зеленський – дуже типовий приклад.
При тому старанно вип’ячується ненависть до всього “елітарного”, “зарозумілого”, світу “отих їх” на противагу простому і чесному світу “звичайних людей”.
Спочатку, поки ще залишається запас міцності, залишений попередниками, або поки можна розпродати/націоналізувати і розпродати/експропріювати і розпродати ресурси країни, вони можуть удавати з себе тих, хто править “з вином і м’ясом” (як начебто любив говорити Сальвадор Альєнде). Але ресурси швидко закінчуються (навіть якщо це нафта в Уго Чавеса).
Нарід починає щось підозрювати.
На цьому етапі нарід або відправляють на війну (у цьому ще ніхто не перевершив Гітлера чи Сталіна), або, якщо нема ресурсів, і сам вождь радше уклоніст, ніж воїн, – народу просто закривають рота.
Спочатку рота закривають опозиції, потім журналістам (неугодним – раніше, одночасно з опозицією), а потім і будь-кому, хто сміє заперечувати волю найвеличнішого чи навіть сумніватися у його мудрості.
Після цього настає агонія, тривалість якої прямо пропорційна наявності економічної “подушки безпеки” та можливостями зовнішніх гравців, які з якихось причин зацікавлені у триванні агонії та прив’язуванні вождів до себе (Лукашенко під Росією – класичний приклад).
А потім – кінець: військова поразка, економічна катастрофа, соціальний занепад. Поразка на виборах – це ще найлегший сценарій. Але для того в країні ще мають зберегтись вибори.
І тут друге спостереження. Вибори, свобода слова, права опозиції – якраз найбільш атаковані інститути у популістських режимах. Адже вони заважають прямій комунікації любові між сонцесяйним лідером і обожнюючим його народом. Адже до моменту, коли народ почне щось підозрювати, у нього не має залишитись шансів притягти затьмареного сонцесяйного до відповідальності.
Тому боротьба з іншими думками, затоптування альтернатив, розправи з незгодними – візитна картка популістських режимів. Ба більше, комформізм, угодовство і сірість культивуються в середовищі самих прихильників і учасників політичної сили сонцесяйного. Це отримує і матеріальний бік – радянські “спецрозподільники” часів дефіциту і конверти для “слуг” у стагнуючій економіці. Незгодні виганяються з номенклатурного раю, де всі мають бути “сковані одним ланцюгом” © і славити сонцесяйного.
І тут третє. Такі режими НІКОЛИ не виконують обіцянок і ЗАВЖДИ приводять до катастрофи. Після їх поразки одужувати доводиться дуже довго і болісно – і далеко не всім народам це вдавалось.
Залишається надія на одне: найбільше прикладів одужань від хвороби популізму саме в Європі. Українці довели, що європейські цінності тут не порожній звук, що найкращі готові й будуть за них боротися.
Популістський режим в Україні стрімко підходить до стадії “кінчайте торгувати, бо решти нічим додати”. Яким буде вихід з цієї стадії, і за яким сценарієм розвиватиметься пост-популістична Україна, ми всі дізнаємось уже протягом півроку.
Ми в “Європейській Солідарності” робимо все для того, щоб Україна уникла найгіршого і перемогла. Але роботи вистачить усім – захистити, відродити і побудувати Європейську Україну. А потім розповідати про Україну популістичну онукам, студентам і представникам інших країн: про те, як країна збочила на криву стежку, але повернулася на магістраль.
