Нещодавно спостерігав на 5-му каналі змістовну розмову колишнього генерального прокурора, а нині телеведучого Юрія Луценка і відомої письменниці та філософині Оксани Забужко. Було цікаво і корисно. Але дещо здивувало. Співрозмовники дуже сумували з приводу того, як у ментальному сенсі повертати в Україну населення окупованих територій, над усе молодь. Мовляв, їм там зовсім переформували мізки. То що робити? Це говорилось з деякою розгубленістю, з відчуттям якогось глухого кута.
Справді,окупанти весь час дуже активно працювали з молодими людьми. У багатьох містах і районах їх вербували (по-радянськи, добровільно-примусово!) до парамілітарних організацій на кшталт «юнармії», що вельми нагадує відомий гітлерюгенд. Ну, а те, чого молодь навчають у школах і вишах на окупованих територіях, несумісне не те що з усім українським, а й із найабстрактнішими приписами ліберальної демократії. При цьому, на мою думку, нацистській пропаганді за інтенсивністю і результатами доволі далеко до нинішньої російської, а гітлерюгенд цілком на рівні нинішньої «юнармії».
Однак стосовно молоді в Києві, Львові та Дніпрі теж не все гаразд. Згадаймо, як наша молодь голосувала на виборах (президентських і парламентських) 2019 року… Здається, айпади та айфони останніх моделей не додають мудрості.
Але в історії людства, не такій уже й давній, є зразки розв’язання таких проблем. Коли західні альянти окупували значну частину Німеччину в 1945 році, їм довелося мати справу з мільйонами молодих німців, які пройшли через гітлерюгенд чи спілку німецьких дівчат. Ситуація була складна. І насамперед, переможці продемонстрували як молоді так і всьому місцевому населенню, що нацизм – це дуже погано. Продемонстрували не розмовами (хоча були й вони), а конкретними жорсткими діями. Почалася денацифікація. Тільки в американській зоні окупації (а були ще британська і французька) 13 мільйонів німців заповнили анкету стосовно їх співучасті у злочинах гітлерівського режиму. За результатами піддали переслідуванню в судах біля 1 мільйона людей, а 600 тисячам запровадили заборону на професію, зокрема колишнім нацистам і колаборантам заборонили викладати в школах і університетах, працювати журналістами тощо. Себто нацизм більше не мав можливості впливати на свідомість всього населення і в першу чергу молоді. Крім того, 480 нацистів було страчено, а понад 10 тисяч ув’язнили. За 10 років у Німеччині забули про гітлерюгенд, а спроби нацистів організувати спротив альянтам у вигляді таємної озброєної організації «вервольф» швидко провалилися. Деякі колишні члени гітлерюгенду за той час вилікувалися від нацистської ідеології і стали демократичними політиками ФРН.
У нас же після падіння тоталітарно-імперської системи події розвивали зовсім не так, як би це належало. На Сході та Півдні України антиукраїнська діяльність була безпечною і прибутковою. Ніхто з активістів, які виступали за приєднання цих територій до РФ, особливо і не приховував, що діяльність ця здійснювалась коштом Москви.
Офіційний Київ не дуже напружувався, щоб покласти край цій діяльності. До мого рідного міста Севастополя до 2014 року постійно приїжджали то мер Москви Лужков, то Затулін, то Марков, то інші діячі РФ, виступаючи з публічними промовами, закликаючи до демонтажу Української держави. А московська «демократка» Хакамада диктувала, яку саме мовну політику треба вести Україні… На місто з 370 тисячами населення видавалося два десятки антиукраїнських газет. Я тоді співпрацював з єдиним державницьким виданням у місті, газетою «Флот України». Перші кілька років узагалі нічого не отримував, а потім з’явилися символічні гонорари. А мої опоненти на московській підтримці за невеличку статтю отримували 100 доларів. На початку 1990-х років на $100 можна було місяць безтурботно існувати…
Київ дозволяв РФ в Севастополі геть усе, аби Росія не ображалася. З 1991 до 2014 року в місті російською стороною було встановлено біля трьох десятків «шедеврів» монументальної пропаганди. Українські активісти Севастополя зверталися в Київ, вимагаючи не допустити спорудження в місті пам’ятника імператриці Катерині ІІ, попереджаючи, що він стане зоною тяжіння всіх місцевих антиукраїнських сил. Але проукраїнським севастопольцям пояснили в адміністрації президента України: «А у нас демократія». Пам’ятник Софії Фредерики Августи Саксен-Ангальт-Цербстської таки було встановлено. І як попереджали, біля нього почалися антиукраїнські збіговиська… Така ж сама політика реалізовувалася Києвом на Донбасі. Антиукраїнські організації діяли вільно, не побоюючись нічого, за підтримки місцевої влади. То була політика вседозволеності. Антиукраїнська діяльність не каралася. Її часто намагалися не помічати. В цьому полягала державна «мудрість» Кучми і Ющенка, не кажучи вже про Януковича… Якщо аналогічна політика буде здійснюватися на звільнених територіях, то вони в короткому часі знову стануть окупованими…
Погляньмо, як офіційний Київ діє на тих землях Донецької і Луганської областей, що сьогодні перебувають під його контролем. Чимало міських голів, що підтримували Росію навесні та влітку 2014 року, залишилися на керівних місцях, багато з них були переобрані і не зазнали жодного покарання. Дивлячись на це, як ставитиметься до Української держави місцеве населення: проукраїнське, антиукраїнське і нейтральне? Такий підхід у дусі всепрощення не зможе перемогти російську пропаганду і все те, що вона вже встигла зробити в ОРДЛО.
Що ж ми бачимо? З українського боку – умовляння і розмови, а з російського на окупованих територіях – дії, жорстке придушення всіх, хто не сприймає російську окупацію.
Людство не придумало інших важелів політичного виховання та перевиховання, крім покарання ворогів і заохочення прихильників. Українське керівництво ніяк не може збагнути ці прості істини… Гра в лібералізм там, де попрацювала потужна російська пропагандистська машина, гарантує поразку и провал, сприймаючись місцевим населенням як свідоцтво слабкості. А слабкі там не втримаються…
