Чи Рома Акімов читав Достоєвського? Для мене це запитання відкрите, й таким воно лишиться назавжди. Як той, хто провчився всі одинадцять класів у типовій російській школі, Рома не міг не проходити Достоєвського за програмою. Але проходити – то одне, а читати – інше. Можливо, Рома Акімов навіть якийсь реферат накарлюкав – про щастя світу й дитячу сльозинку, наприклад. Або на тему «Тварь ли я дрожащая или право имею?»
Ні я, ні всі ми цього не дізнаємося. Та й чи потрібно дізнаватися? До чого тут узагалі Достоєвський зі своїми проєктами взяття Константинополя і контролю над протоками?
А Рома Акімов тут до чого? Що нам до Єнісейського краю, в якому Рома прожив таке недовге своє життя? Майже все своє життя, додам. Адже скінчив він його далеко-далеко від рідного Єнісейського краю та рідного посьолка зі смішною кацапською назвою Шапкіно.
Про не надто життєствердний характер згаданої місцевості свідчить хоча б і те, що школа, в якій навчався Рома, в Шапкіні всього одна, а випускний Ромин клас нараховував – разом із ним самим – усього чотирьох учнів. Припускаю, що випадковий мандрівник, якого б чомусь та й занесло на Ромину малу батьківщину, висловився б однозначно: не приведи Боже народитися в такій дупі!
Але Рома Акімов у ній народився, бо місце народження не вибирають. А раз так, то й доводиться виростати в місцях, на які один із поетів ще тої росії, совітської, наскаржився віршованими рядками: «Много добрых людей на Руси – // Никуда не ходи, ничего не проси».
Серед таких добрих людей і Рома Акімов не міг не стати доброю людиною. «Рома був дуже добрий і світлий. Ніколи нікого не ображав, захищав молодших, поважав старших», – згадує про хлопчину його мама Євгенія. Ну гаразд – мами вам про синів і не таке наплетуть. Мамам дозволяється. Тим більше Роминій, тим більше тепер.
Поведінка у школі завжди відмінна. Не курив, не пив. Увічливий такий, приязний. На рибалку ходив. Знаєте, яка на Єнісеї рибалка? Ого-го яка. Дуже відповідальний, чесний, принциповий. З дитинства книжки читав – переважно на воєнно-історичні теми. (Ага! Тут до маминих розповідей легко дофантазовуємо, які саме «воєнно-історичні» образи полонили Рому Акімова з ранніх його літ. А раптом і він про взяття Константинополя мріяв у своєму далекому Шапкіні? Про контроль русского оружия над протоками Босфор і Дарданелли?)
Військовими справами Рома захопився спадково. Батько в Роми – десантник, то і 2 серпня щороку – велике свято в родині. (Хто не знає: 2 серпня – день повітряно-десантних військ росії.) Уся країна святкує, жлуктить водку, топить дівок у фонтанах – та й Акімови разом із нею. Патріотизм він і в задуп’ях патріотизм.
Але як із такого задуп’я вирватись у велике життя? Як не прогибіти весь людський вік над Єнісеєм за рибалкою?
Коротше кажучи, Ромі Акімову доконче був потрібен соціальний ліфт. І він – бо кмітливий же пацан! – бачив його цілком виразно. Адже немає в російської пацанви з посьолків інакших ліфтів, як лише в силовики. Не хочеш просрати долю – марш у військо, в ефесбе, в мінтярню – там самих лише всяких омонів та собрів десятки. Сенс життя не в тому, щоб як негр їб…ти, а в тому, щоб одягти видану державою форму. Бо «где бы ни работать – лишь бы не работать».
Свій одинадцятий клас Рома закінчив улітку 2021-го. Після чого ледве дочекався повноліття. А щойно дочекався – відразу ж, у грудні – вперед, назустріч мрії: в армію, на контракт. Розсудливий хлопець твердо знав, як йому бути: не у строковики, а в контрактники! Гроші платять, досвіду набуваєш, в казармі, як інші салабони, не вошкаєшся, на парашку не ходиш, а за рік-півтора – прямий шлях і зелене світло до військового вишу, в офіцери.
В лютому подзвонив мамі з гарною новиною: скоро вирушать на навчання.
15 березня – що з ним усе гут. Перебувають під Харковом.
31 березня з Єнісейського військкомату запросили маму здати слину на ДНК.
10 квітня повідомили, що ДНК збігається на 99,8.
14 квітня привезли закриту труну, яку відкривати не радили: можна дізнатись, як виглядає термічний опік 90 відсотків тіла.
Байрактар? Напевно.
Своє пекло Рома Акімов спізнав ще на землі. Проте навряд чи за це втрапив до раю.
А при чім тут Достоєвський? Та ні при чім.
Сказано ж: коли говорять пушкі, Пушкін міг би й помовчати.
Щоправда, це інший, не той письменник.
