В мережі гуляють підбірочки різних російських митців з цитатами-спостереженнями про жорстокість і ублюдочність російського народу. Всі їх бачили, багато хто читав ці спостереження у вигляді повних творів, а не тільки цитат.
Помітила, що у тих, хто жив 100 і більше років тому (Лєрмонтова, Пушкіна, Горького, Коровіна, Цвєтаєвої, Купріна і т.д. і т.д.), така ж точно відстороненість, як у нинішніх хорошіхрусскіх! Навіть ще більша. Такий погляд зі сторони характерний, коли пишеш про Інших, Чужих. Ти ніби проїздом тут, вивчаєш місцеве життя, складаєш свої подорожні нотатки. Не належиш до цього народу і не відчуваєш ніякої відповідальності.
Ці російські митці, соль і слава їхньої культури, писали як іноземці. Вони жахались, засуджували, сочились презирством чи іронією, але не стидались.
Це якийсь дивний феномен безстидності, заснований на любові до абстрактної росії з одночасним відстороненням від реальної.
В совєтсько-російські часи теж це все було – звідси популярність білогвардійської теми у совкових інтелігентів російського ізвода. Це теж була абстрактна інша расія, якої насправді ніколи й не було, бо білі від червоних культурними практиками особливо не відрізнялись, як ми знаємо з історії.
Те ж саме відсторонення у нинішніх, коли вони чешуть про прєкрасную рассію будущєго, яка має скластись з людського гівна сьогодення.
Є думка, що завдяки Петру І Росія європеїзувалась, і виник феномен розриву між освіченим європеїзованим класом і московитською азійською сірою масою.
Але, як на мене, ніякого розриву немає. Вони всі – від останнього забиченого ваньки до авторів зразків найвищої культури крізь століття однакові: я нічєго нє рєшаю, я нічєго нє могу ізмєніть, я ні за что нє отвєчаю. І максимум інтелектуального зусилля спрямоване або на абстрактну хорошу росію, або на виправдання (!) злочинів росії – в середині країни чи скоєних щодо інших народів (русскій народ оккупірован большєвікамі, русскій народ оболванєн пропагандой і т.д.).
Можливо, цей феномен відстороненості, а значить, безвідповідальності лежить на патерналістському авторитарному укладі, де все за всіх думає і несе відповідальність той, хто зверху – від часів Івана Лютого по сьогодні незмінний крізь всі ідеологічні формації.
Я лише констатую, що відстороненість, безвідповідальність, мрійництво ніколи не призведуть до змін. Це і є феномен російської культури – тотальне невідчуття себе в діях інших, бо, мабуть, не існує і не існувало ніякого російського суспільства, наділеного волею.
Через це не буде ніколи покаяння, бо в основі покаяння жах, стид і взяття на себе відповідальності за скоєне.
